Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Хто такий адмірал Немітц?

Олександр Васильович Немітц народився 26 липня 1879 р. у с. Котюжани Бессарабської губернії в родині мирового судді. У 1899 р. закінчив Морський кадетський корпус (з відзнакою), службу почав на Чорноморському флоті. Випускник Артилерійського військового класу (1903 р.). 1905 р. виступив захисником 200 матросів, учасників повстання на броненосці «Потьомкін», відмовився брати участь у розстрілі засуджених матросів, добився їх помилування. 1907 р. — штаб-офіцер морського Генерального штабу, викладач Миколаївської морської академії. У 1914 р. служив у Ставці Верховного Головнокомандувача, в 1915—1917 рр. — послідовно капітан канонерського човна «Донєц», командир 5-го дивізіону ескадрених міноносців, мінної дивізії. 20 червня — 13 грудня 1917 р. — командувач ЧФ. З серпня 1917 р. — адмірал. У серпні 1919 р. — начальник штабу групи червоних військ Якіра. 6 лютого 1920 р. призначений командувачем Морських сил Радянської Республіки. З 1924 р. служив у Реввійськраді, одночасно викладав у Військово-морській, у 1926—1929 рр. й у Військово-повітряній академії. У 1929 р. — голова Урядової комісії з оборони берегів Чорного моря, з 1930 р. — заступник інспектора РСЧА. З 1936 р. — флагман 1-го рангу, з 1941 р. — віце-адмірал. У 1940—1947 рр. — професор Військово-морської та Військово-повітряної академій. З 1947 р. — у відставці. Жив у Севастополі, працював у Гідрографічній службі ЧФ. Помер 1967 р., похований в Севастополі.

О. Немітц. Суспільне надбання

Нагороди: 5 бойових орденів Російської імперії, Золота Георгієвська зброя «За хоробрість», орден Леніна, два ордени Червоного Прапора.

Основні праці: «Стратегическое исследование русско-японской войны на море» (1909—1910); «Исследование русско-японской войны на море периода командования флотом адмирала Макарова» (1912—1913); «Русско-японская война на море» (1913), «Очерки по истории русско-японской войны» (1912); «Очерк морских операций русско-японской войны» (1912—1913) та ін.[185].

Мобілізаційний ресурс Української Держави: козацтво

2 червня гетьман довів до відома військового міністра про свій непохитний намір «приняти всі заходи до того, аби козаччина, в яку війде цвіт української людності, стала дійсно провідником національної ідеї і великим кадром будучої Української козацької армії».

У зв’язку з цим керівнику військового відомства була поставлена задача «негайно скласти козацьку раду для праці по виробі статуту для організації козацтва на Україні, так щоб ці організації з’явились дійсно корисними і певними при будуванню Української Держави й армії».

Процес підготовки паперів затягнувся аж до жовтня — до створення формації приступили хіба за місяць до завершення Першої світової вій­ни. 16 жовтня Їх Ясновельможна Світлість видали Універсал до народу та аналогічний за змістом Закон, в якому повідомили: «Ми, Гетьман ­усієї України та військ козацьких, Універсалом цим Нашим ознаймлюємо всіх тих, кому про це відати належить, а особливо Державний Сенат, Раду Міністрів і всі урядові інституції Держави Української, що визнали Ми за благо, для зміцнення сили держави нашої, відродити козацтво по всіх місцях його історичного існування на Україні, покладаючись в основі його відродження на ті козацько-лицарські традиції, які донесла нам історія наша з доби минулої боротьби Козацької України за свою долю».

Оголосивши про відновлення цього мілітарного стану та про перебирання на себе командування ним, Скоропадський обґрунтував необхідність цього кроку так: «Відновлення козацтва має своєю метою відродження славетного минулого України і забезпечення державности рідного краю, а також виховання виростаючого та будучих поколінь у фізичному та моральному здоров’ї і в напрямку взаємної братської допомоги та щирої прихильности до Батьківщини, на чолі якої стоїть Ясновельможний пан Гетьман».

Оголошуючи про створення добровільних (виділено нами. — Д. Я.) козацьких громад у формі сотня-полк-кіш на чолі з Великою козачою радою, Скоропадський поклав на них завдання «фізичного і духовного розвою козацтва, а рівно з тим до завдань як взагалі культурно-просвітного, так і економічного характеру, на скільки вони, торкаючись козацтва, зможуть допомогти його доброму життю».

За місяць, 6 листопада, до складу Великої козацької ради включили «як генеральну старшину з правом рішучого голосу»: Миколу Устимовича, військових старшин Блаватного, Полтавця-Остряницю, Удовиченка, генерального хорунжого Лібова, полковників Лукашевича та Сахно-Устимовича, і, що характерно, також Сергія Моркотуна. Про всяк випадок. Ну, ви зрозуміли... Тим самим документом призначили і керівний склад — як центрального апарату, так і командування територіальними кошами[186].

Мобілізаційний ресурс Української Держави:  

колишня російська армія

20 жовтня — за три тижні до офіційного завершення Першої світової війни — ухвалили принципово важливий, детально пророблений Закон «Про облік і призов офіцерів, унтер-офіцерів і юнкерів колишньої російської армії, які перебувають в межах Української Держави». Потенційно саме вони становили єдиний фаховий мобілізаційний ресурс гетьманського режиму.

За підрахунками відомого дослідника Анатолія Буравченкова, офіцерський корпус збройних сил Росії восени 1917 р. становив 277 тис. осіб, у т. ч. у 1918 р. на території УД перебувало більше 100 тис. офіцерів. ­«Проте, — підкреслює дослідник, — більшість офіцерства на той час була дез­організована і деморалізована. Лише невелика його частка пристала до Білого руху, більшість вагалася щодо вибору подальшого шляху. ...до добровольчих російських офіцерських дружин у великих містах України в листопаді зголосилося лише 3—4 тис. осіб»[187].

Закон 20 жовтня був, фактично, своєрідним запрошенням до лав гетьманської армії — реалізувати його силовим шляхом було неможливо. Він зобов’язував «усіх прибуваючих в межі Української Держави офіцерів і поверхстрокових унтер-офіцерів бувшої Російської Армії віку до три­дцяти п’яти років включно і бувших юнкерів військових шкіл... в семиденний строк... з’явитися до місцевого військового начальника для зарахування на учот і одержання учотної картки, з якого часу вони вважаються військово зобов’язаними».

Офіційно оголошена мета — створити з їх числа «окремі зразково-інструкторські частини» та «Окремий корпус»[188]. Того ж дня Їх Ясновельможна Світлість роз’яснили, що приховує термін «Окремий корпус». У відповідній «тимчасовій» постанові йшлося: «Для боротьби з анархією в прикордонній смузі формується Окремий корпус, який підлягає безпосередньо Гетьманові всієї України... Чини корпусу носять форму одягу бувшої російської армії... Командир Окремого корпусу та всі начальствуючі особи корпусу включно до командирів полків призначаються й увільняються паном Гетьманом».

Того самого дня під приводом «забезпечення непереривного й правильного руху по залізницях України» встановили «правила надзвичайної на них охорони», якими профільному міністрові надали право «приймати надзвичайні міри й заходи», формувати «в випадках невідкладної необхідності» «особливі комісії», на які покладався обов’язок «охороняти в межах смуги відчуження зовнішній порядок, непереривну й правильну чинність залізниці і всіх залізничних уряджень, а рівно й догляд за належним виконанням всіма урядовцями їх службових обов’язків» під загрозою 3-місячного арешту та грошового штрафу. Вздовж залізниць встановлювалися «зони відчуження», в межах яких заборонялися «всякі зібрання», розповсюдження будь-якої друкованої продукції. Комісіям надавалося право «виселяти окремі особи із смуги відчуження», «звертатися за військовою допомогою». Найважливіша, 9-та стаття цього нормативного акта встановлювала: «в відчуженій смузі тієї залізниці, де вжито заходів для надзвичайної охорони, особи цивільного відомства підлягають військовому суду й карам по законах військового часу», насамперед «за повстання проти державної влади й за державну зраду», «за намову до страйків», «за напад