Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

військову підсудність», визначав коло осіб, які мали підлягати військовому судові «в порядкові звичайної підсудности», та перелік злочинів. Йшлося про «всі злочинства, зазначені в військовому уставі про кари і за ті з зазначених в загальних карних законах службових злочинств, які порушують обов’язки по службі військовій», а також ті, хто ухилився був від «відбуття військової повинности» або «брав участь в виконанню... службових злочинств по службі військовій».

Юрисдикцію військових судів розповсюдили також на найтяжчі військові злочини: державну зраду, шпигунство, антидержавні повстання, напади на військових, агітацію, «руйнуючу військову силу в усіх відношеннях» тощо.

Закон також встановив юрисдикцію судів на випадок можливого захоплення «ворожих країв, захоплених армією під час війни», та загальні принципи підсудності.

Законом від 21 червня створили вищі (Київський та Катеринославський) та штабні (при штабах дивізій, корпусів та Головному штабі) військові суди, їх колегії, порядок обрання останніх, встановив межі їх компетенції, порядок проведення засідань, визначив штати.

5 серпня Рада Міністрів створила тимчасовий військовий контрольний орган — його «сховали» в нетрях відомства Держконтролю. Основ­не завдання — «ревізія грошових та матеріальних оборотів військових частин місцевих урядувань, установ, організацій та інших інституцій Військової офіції, в тій частині, котра належала раніш ревізії краєвих контрольних палат». На чолі, як водиться, поставили головного конт­ролера. Бюджет встановили у розмірі 223 575 карб.

6 серпня зробили наступний крок — фактично конспіративно утворили у складі МВС (а не військового міністерства! — Д. Я.) «Головну управу військової повинності», аналогічну тій, яка існувала свого часу у колишній російській державі, та асигнували на її діяльність 183 434 карб.

Цікаво, що управа ця з’явилася за два тижні по оголошенню закону про обов’язкову військову повинність та про призов 5 тис. осіб до лав Сердюцької дивізії. Останній, на жаль, передсмертний акорд у справі розбудови національних Збройних сил — закон «Про штати Військової академії Української Держави» та про асигнування 127 600 карб. на її утримання в 1918 р. із бюджетом 127 600 карб.[183].

Присяга

Інший закон, ухвалений того ж дня, містив текст «урочистих обітниць урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі».

Військовослужбовці-християни повинні були скласти таку присягу: «Я, нижчепідписаний, обіцяю і клянуся Всесильним Богом перед Святою Євангелією в тім, що бажаю служити Українській Державі і Ясновельможному пану Гетьману, як найвищому вождю українських армій і флоту, не дбаючи про життя своє до останньої краплі крові. Ворогам Української Держави у всіх військових випадках хоробрий і міцний буду чинити опір; всьому, що користі державній сприяти може, старатимусь допомогти, та кожну довірену мені по службі таємницю хоронити буду. До поставленого надо мною начальника, з боку того, що користі служби й Держави торкатиметься, належним чином безумовно слухатися і обов’язки свої по совісті виконувати буду і для своєї користі нічого проти служби й присяги чинити не буду. Від своєї частини і прапору ніколи не відходитиму і у всіх випадках так себе поводити і робити буду, як чесному, вірному, слухняному, хороброму і дотепному (старшині чи козаку) належить. В цих справах нехай допоможе мені Господь Бог Всесильний. На кінці цієї своєї присяги цілую Святі Слова та Хрест Спасителя мого. Амінь».

Військовослужбовці-нехристияни та агностики мали присягатися так: «Я, нижчепідписаний, обіцяю, що бажаю і повинен вірно й щиро служити Українській Державі і Ясновельможному пану Гетьманові, як найвищому вождю українських армій і фльоту, не дбаючи про життя своє до останньої краплі крові. Ворогам Української Держави у всіх військових випадках хоробрий і міцний буду чинити опір; всьому, що користі державній сприяти може, старатимусь допомогти, і кожну довірену мені по службі таємницю хоронити буду. До поставленого надо мною начальника, з боку того, що до користи служби й Держави торкатиметься, належним чином безумовно слухатися і обов’язки свої по совісті виконувати буду і для своєї користі нічого проти служби й обітниці чинити не буду. Від своєї частини і прапору ніколи не відходитиму і у всіх випадках так себе поводити і робити буду, як чесному, вірному, слухняному, хороброму і дотепному (старшині чи козаку) належить».

Деполітизація Збройних сил

1 серпня — вперше після лютого 1917 р. — ухвалили принципово важливе рішення: про деполітизацію Збройних сил. «Громадянам Української Держави за час перебування на дійсній службі» заборонили «користуватися активним виборчим правом», «входити в склад і приймати участь в яких не було б спілках, гуртках, товариствах, партіях, радах, комітетах та інших організаціях, які мають політичний характер», «знаходитися на мітингах і взагалі на всяких зібраннях політичного характеру, як випадкових, так і спеціально скликаних», «приймати безпосередню участь в маніфестаціях та демонстраціях політичного характеру».

Чорноморський флот

Розуміючи геополітичне та військове значення збереження виходу до узбережжя Чорного моря та його портів, а також збереження бодай частини Чорноморського флоту, вже 8 травня уряд ухвалив «найкатегоричнішим чином протестувати проти захоплення судів (військових та цивільних австрійською та німецькою військовою владою. — Д. Я.) і у випадку необхідності доводити розв’язання до вищих урядових установ Центральних держав».

27 травня за поданням військового міністра призначили нагородженого численними бойовими нагородами героя Першої війни світової капітана І-го рангу Миколу Максимова товаришем (заступником) військового міністра по морських справах.

Хто такий капітан І рангу Максимов?

Микола Лаврентійович Максимов народився 25 жовтня 1880 р. Закінчив Морський кадетський корпус (по 1-му розряду) та Миколаївську морську академію. У 1904—1905 рр. — учасник російсько-японської вій­ни, учасник оборони Порт-Артура. В 1908—1911 рр. — командир міноносця «Прозорливий», у 1913—1914 рр. — старший офіцер фрегата «Паллада». В 1913 р. — капітан ІІ-го рангу. Учасник Першої світової війни: командир міноносця «Бдітєльний» (квітень 1914—1916), командир канонерського човна «Гиляк», служив у Головному штабі Чорноморського флоту. В 1917 р. брав участь в українізації Чорноморського флоту. З 24 квітня 1918 р. — член комісії «для утворення загальних штатів» українського флоту. З 5 травня — товариш міністра морських справ, з серпня — в. о. міністра, з 14 листопада — заступник міністра. Учасник громадянської війни на боці «білих». З 1920 р. — на еміграції. У квітні 1930 р. очолив «Алжирську групу Військово-Морського союзу». Помер у Ніцці 15 листо­пада 1961 р.

М. Максимов серед командного складу ЗС УД (перший ліворуч). Суспільне надбання

Нагороди: Св. Станіслава II ст. з мечами (1904); Св. Станіслава III ст. з мечами та бантом (1904); Св. Анни IV ст. з написом «За хороб­рість» (1904); Св. Анни III ст. з мечами та бантом (1904); Св. Георгія IV ст. (1905)[184].

Прапор ВМС УД. Суспільне надбання

Оригінал прапора військово-морського міністра УД, який зберігається у фондах Українського національного музею в Чикаго. Джерело: http://www. ukrainiannational­museum.org

За три місяці діяльність керівництва Морського відомства набула такого масштабу, що вже 23 вересня уряд ухвалив сформувати окреме від військового Морське міністерство та поставити на чолі його окремого міністра — адмірала Немітца (вдруге