Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

 – Саме так, віконте. – Зобразив доброзичливу (все одно вийшло маньячно) посмішку цей «паладин» та гордовито звів догори підборіддя.

Запала гробова тиша, яку розрідив лише синхронний дзвін заліза. Це члени загону Флеймбьорп ляснули себе латними рукавицям по шоломах. А чарівник Юліус ще й трохи зблід.

– Хо-хо. Я чув про те, що Вікторія Флеймбьорп дуже охоча до гарних молодиків, особливо лицарів. Але ж обрати в  коханці настільки тупу людину, це ще треба постаратися… –  Єхидна посмішка розквітла на обличчі Леона Д’Альбон отруйною квіткою. – Сеньйоре Педро, вам представили Архімага та Вищого Магістра, а ви вирішили вперше звернутися до нижчого за рангом?.. На дуелі й за менше викликали!

– Облиште, віконте. – Гидливо скривився Грегор. – Дякую за уважність до етикету, але мені завжди було трішки начхати на ці табелі. Чи я не дозволяю вам порушувати їх щоденно по відношенню до мене? – На цьому питанні в майстра Блискавки, окрім посмішки, з’явилась ще й робота думки в очах.

Геомант лишень трохи повів пальцями й коріння, що повискакували із землі, надійно зв’язали приспішників лицаря графині, що вже потихеньку задкували з галявини, зрозумівши усю глибину халепи, в яку потрапили.

– Розслабтеся, шановні. Жодної дуелі не буде. І з вами, скоріш за все,  нічого не станеться. Хіба що полон. Сьогодні відбудеться лише одна страта. За спробу зрубати тужливу осику. Але, з огляду на очевидну нерівність сил, я поверну вам вашу зброю, шановний.

І бойова сокира впала під ноги лицаря Педро, а геомант зліз зі свого скакуна. Розправив плечі та став навпроти «паладина».

– Бій на смерть. Ваша зброя, як розумію, вже тут? Моя теж зі мною. – До простягнутої правиці Грегора потягнувся невідомо звідки чи то пил, чи то кам’яна крихта. І за пару секунд чарівник вже тримав здоровенний молот, з дворучною рукояттю та билом більшим за кінську голову.  З боку  чарівника  Юліуса, що вже й  не думав тікати (ситуація вочевидь приречена), і який через це стояв не зв’язаним, пролунав навіть поважливий свист.

– За кого ви мене маєте, пане Грейткіллс? – Нахабно запитав лицар, кидаючи погляди в бік свого загінного чарівника. А Леон, що вкотре почув порушення етикету звернення, просто закотив очі до неба. – Як тільки підійму свою зброю, ви мене одразу ж стратите своїми клятими чарами. Чи гадаєте, мене ввела в оману ваша буцімто зброя? Чудово зрозуміло, що не буде чесного двобою!

– О. Розумію ваш натяк, шановний пане. – Слабо посміхнувся барон тутешніх місць. А потім на його лівій долоні сама собою відкрилася рана, кров закапала вниз, а чарівник промовив:

– Присягаюся силою Землі, що струмить в мені, що жодних заклять задля заподіяння вам, лицаре Педро, шкоди я не застосую. Най Земля мені буде за свідка клятви та катом у разі її недотримання! – Промовив Грегор. І тільки паралізований не відчув би, як здригнулася галявина.

– Ну то тепер можна й повірити, що все буде чесно. Ех… – Сказав лицар, з кряхтінням та фальшиво-повільно нахиляючись до своєї зброї.

А далі сталося одразу декілька речей. Сеньйор Педро жбурнув в  обличчя Грегора взяту потайки землю, гаркнув «Юліус, зараз!» та почав замах своєю сокирою знизу-вгору, мабуть, наміряючись розрубити Архімага по діагоналі. А згаданий чарівник Юліус сунув руку до дорожньої торби, напружився на коротку мить, і всередині торби щось гучно тріснуло.

Грегор, споглядаючи усю цю ганьбу, хіба не засміявся. Кинута земля просто щезла перед геомантом, наче й не було. Трохи змістившись праворуч з лінії удару сокири, він махнув своїм молотом справа-наліво, чітко у скроню сеньйора Педро. Плівка якогось артефактного захисту спалахнула на мить помаранчевим світлом, але нічого толкового проти особливої суміші мінералів, з якої було зроблено молот,  не вдіяла. І от безшоломна голова з дурною усмішкою летить кудись у лісову хащу, а вакансія коханця матріарха роду Флеймбьорп знову вільна.

– Трясця, Магмовий  Тигр! Персональна візитка графині! – Коментар Леона Д’Альбон, що вже ширяв у повітрі й  іскрився від розрядів, лише озвучив очевидне. Бо з торби, яку чарівник Юліус кинув на землю, на поляну витікала магма. Дуже багато магми. Та й не залежувалася на землі, а одразу формувалася у десятиметрового звіра. Температура на галявині одразу підскочила до рівня якоїсь лазні. Знерухомлені геомантом латники, судячи з несамовитих криків, смажилися у власних обладунках через умови, що різко стали несприятливими для життя. А чаклун Юліус, що й випустив це лихо на волю, тихесенько собі  відповзав у хащі під прикриттям яскраво-помаранчевого щита, що явно непогано захищав власника від побічних проявів рідної стихії.

– Ех, Педро-Педро… Які в нього були ніжні руки… – Сказав дещо муркотливим тоном велетенський Магмовий Тигр, повністю сформувавшись посеред оплавленої  жаром галявини.

– Отака тобі… Безпосередньо вирішила керувати… – Прокоментував через мислений зв’язок Грегору  Леон Д’Альбон, який вже ширяв у повітрі, вдягнений у свого улюбленого Грозового Паладина.

– Юліус! Де ці слизькі троюрідні внучаті племінники, коли вони так потрібні… ЮЛІУС!!!

– Так, Ваша Високомагічносте… – Приречено припинив своє прямування до омріяних кущів бідолашний  чарівник. – Нескінченно радий вас бачити!

– Представ мене, будь такий люб’язний, вбивцям мого… кавалера та руйнівникам моїх планів. Треба ж знати, чиїм сім’ям відправляти співчуття.