Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Скрізь, здавалося б, непідступний, густий та колючий лісовий паркан до чарівників линула музика. Мелодія була ніжна та сумна водночас. І настільки гарна, що варто б казати про неї – «вродлива». А інструмент за звучанням нагадував щось поміж скрипкою, дудуком та чимось ще, невловимим, але не менш чарівним від того.
– Якщо це якась дивовижна звукова ілюзія місцевих магічних мутантів для заманювання жертви – цілком розумію жертву. Мало хто втримається побачити джерело такої краси… – Тихо, щоб не перекривати своїм голосом магію музики, промовив до Архімага віконт.
– Майже вгадали, учне. Це дійсно наслідок давніх магічних мутацій. Але це не для заманювання жертви а… просто спосіб спілкування. Вам пощастило почути пісню тужливої осики. Представниці унікального сімейства повноцінно розумних дерев, до яких, окрім неї, належать ще декілька вельми цікавих видів. Це, мабуть, один з надзвичайно рідкісних випадків, коли земля Грейткіллс вродила щось наскрізь магічне, дивовижне, але зовсім не небезпечне. І настільки прекрасне, що навіть місцеві потвори не здатні скривдити її. Власне, це…
На цьому думка Архімага обірвалася і він теж скерував свій зір за напрямком джерела звуку, наче щось роздивляючись. А потім Леон Д’Альбон чи не вперше побачив, як на обличчі геоманта з’являється тінь тривоги, що переростає у праведний гнів.
– За мною, віконте, там потребують нашої допомоги. – Сказав геомант і його кінь, як завжди, без жодного звукового сигналу, перетворився на фіто-блискавку, обганяючи вітер на зустріч цілі, що поставив його творець. Поміж іншим, в самісіньку хащу лісову кинувся. Лише дивом не перетворивши себе й вершника на млинець після зустрічі з першими ж дубами.
– Най Індра трафив би цих сраних конеееей! – Заволав Леон. Бо його скакун, звісно ж, повністю повторив маневр свого брата. Чи сестри. Чи хто вони там одне одному. – Баронееее, то ми рятувати осику так летимо?!
– Ви сьогодні надзвичайно прозорливі, віконте! – Трохи повернув голову в бік Вищого Магістра Архімаг, що скакав на пів корпуси фіто-коня попереду.
– Та ви ж казали пару секунд тому, що жодна потвора не здатна скривдити цю рослину!
– Звісно. Окрім людини.
– Ааа… Ці… Брр, згоден, ці гірші за потвор. – Здригнув плечима Леон та вчепився у фіто-коня ще сильніше, паралельно накладаючи захисні чари та готуючи декілька забійних аргументів для майбутнього противника.
Вони неслися так вже десь хвилину. При чому, весь цей час віконт відчував, як його вчитель, опинившись у підвищено насиченому енергіями Життя та Землі середовищі, люто жмакав простір, скорочуючи шлях, минаючи цілі шматки лісу, ведучі їх дует магічними лісові тропами, що в Грейткіллс вважалися доступними лише духам лісу, ельфам та ще деяким місцевим чудовиськам.
– Ну і, швидше за все, скаженим Архімагам… – Додумав тихесенько вголос Леон.
І ось через декілька хвилин шалена скачка припинилася. Чарівники опинились на невеличкій, десь сто метрів у діаметрі, галявині Червоного Лісу. Де, окрім них, були лише десять відмінно озброєних латних воїнів на чолі з якимось паладином Світла та Добра, не інакше. Тільки в них бувають настільки сповнені духовності вирази обличчя, коли вони тримають над головою велетенську дворучну бойову сокиру. В них та в маніяків. Більше нема кому… А Леон нарешті побачив джерело дивного, сумного звуку. Власне, воно було в оточенні цих латників.
Це, як недвозначно натякнув перед цим Грегор, дійсно було дерево. Тонісіньке деревце, з руку молодого чоловіка завтовшки та два метри заввишки. Краплеподібне, зелене листя формувало таку ж краплеподібну крону. А червонуваті бруньки, що рясно виступали серед листя, доволі помітно тремтіли. І, мабуть, це тремтіння і створювало якимось дивом таку сумну й таку пречудову мелодію.
– Шановні не бажають пояснити, що тут відбувається, хто вони, взагалі, такі та що роблять в моєму лісі? – Запитав Грегор, підсиливши голос так, щоб на всій галявині чутно було.
Хоча, на них би і так звернули увагу. Принаймні, тому, що велетенська сокира, якою, вочевидь, було заплановано завдати шкоди магічному дереву, щезла просто з рук «паладина» і тепер покірно собі знаходилася в лівій долоні Архімага. Й не видно було, щоб того хоч якось турбувала двадцятикілограмова зброя. Також, після одного лишень погляду геоманта, земля під осикою блискавично розступитися і по-материнськи дбайливо сховала дерево на глибині в десяток метрів прямо перед носом у браконьєрів. В цьому укритті дереву поки буде набагато комфортніше та безпечніше.
– Юліус?.. – Ватажок цього загону, що позбувся зброї, не почав одразу ж репетувати й віддавати дурні накази, а звернувся до одного зі своєї братії. Судячи з аури – молодого Магістра Вогню що, як здалося Леону, спеціалізувався на Магмі.
– Вища ліга. Обидва. Повітря з ухилом в Блискавку та щось пов’язане із Землею. Дивна аура, намішано якось… Я таких не стягну, тому, краще не викаблучуватися, сеньйор Педро.
– Думай, що кажеш, чоловіче! – Рикнув той самий сеньйор. – Її сіятельство довірило мені цю місію і мене не зможуть зупинити якісь там два…
– Якщо що, вас чудово чути, шановні. – Перебив цей неймовірний діалог віконт. – І ми не «якісь там», а вельми зрозумілі віконт Леон Д’Альбон та мій наставник, Його Високомагічність Грегор, барон Грейткіллс. Судячи з почутого та аури вельмишановного Юліуса, ви, скоріш за все, представники сім’ї Флеймбьорп, з Її Високомагічністю графинею Вікторією на чолі?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.