Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

Я знімаю шкарпетки. Між пальцями і передньою частиною стопи приклеєний шматочок пластиру. З його допомогою тримається Яккельсенів ключ.

* * *

Нам ніхто не трапляється на шляху. Ют не освітлений. Коли я відмикаю ключем двері, ми обоє відчуваємо, що стоїмо за кілька метрів од тієї платформи, де менш ніж 24 години тому чекали, щоб побачити останню подорож Яккельсена. Свідомість цього не має ніякого особливого значення. Любов виникає тому, що є резерви, вона минає, коли живеш на рівні інстинктів, коли залишаються тільки прості потреби в їжі, сні і самозбереженні.

Я запалюю світло на нижньому поверсі. Море світла в порівнянні з променем ліхтарика. Можливо, це необережно. Але ні на що інше немає часу. Найпізніше за кілька годин ми будемо на місці. Тоді буде увімкнено світло на палубі, тоді всі ці порожні приміщення наповняться людьми.

Ми зупиняємося перед стіною в кінці коридору.

Я ризикую всім тільки тому, що мені щось здалося дивним. Мені здалося дивним, що стіна, згідно з моїми підрахунками, видається на п’ять футів перед гідравлічною системою керування. Що десь за цією стіною є щось подібне до генератора.

Я дивлюся на механіка. І абсолютно не розумію, чому він все-таки пішов зі мною. Можливо, він сам цього не розуміє. Можливо, все через те, що неймовірне здатне притягати. Я показую на двері слюсарної майстерні.

— Там є молоток.

Здається, він мене не чує. Він береться за рейку, прибиту по краю стіни, і віддирає її. Роздивляється дірки від цвяхів: дерево свіжіше.

Він засовує пальці в щілину між дошкою й перегородкою і тягне на себе. Вона не піддається. З кожного боку приблизно по п’ятнадцять цвяхів. Потім він сильно смикає, і стіна опиняється у нього в руках. Це шматок фанери завтовшки десять міліметрів і площею шість квадратних метрів. У його руках він схожий на дверці шафи.

За нею стоїть холодильник. Заввишки два метри, завширшки метр, зроблений з неіржавіючої сталі, він нагадує мені крамнички, де продавали морозиво в шістдесятих роках у Копенгагені, коли я вперше побачила, що люди витрачають енергію, аби зберігати холод. Щоб він не змістився від хитавиці, його за ніжку прикріпили металевою скобою до того, що, очевидно, раніше було задньою стіною коридору. На дверцях холодильника висить циліндричний замок.

Він приносить викрутку. Відгвинчує скобу. Потім береться за холодильник, який, здається, неможливо підняти. Напружуючись з усієї сили, він витягує холодильник на півметра вперед. Є щось вивірене в його рухах, свідомість того, що напружуватися з усієї сили треба тільки протягом частки секунди. Він робить ще три ривки, і холодильник опиняється розверненим заднім боком до нас. У складаному ножі у нього є хрестоподібна викрутка. У задній стінці приблизно п’ятдесят гвинтів. Він вставляє викрутку в шліц і, притримуючи гвинт вказівним пальцем лівої руки, обертає її вліво не поштовхами, а рівномірно. Гвинти вилазять з отворів самі собою. У нього йде не більше десяти хвилин на те, щоб вийняти їх усі. Він акуратно збирає їх у кишеню і знімає задню кришку разом з проводами, ребрами охолоджування, компресором і випарником.

Навіть у цих обставинах те, що ми бачимо, здається моїй свідомості одночасно і банальним, і незвичайним. Ми дивимося на холодильник ззаду.

Він заповнений рисом. Згори донизу акуратними стосиками складені прямокутні коробочки.

Він бере коробку, відкриває її і дістає пакетик. Я встигаю подумати, що мені все одно особливо нічого втрачати. Потім я бачу, як напружується його обличчя.

Я знову дивлюся на пакетик. Він матовий, але все-таки можна розглянути вміст. Це не крейда. Це вакуумна упаковка з якогось щільного і жовтуватого, немов білий шоколад, матеріалу.

Він відкриває ніж і розрізає пакетик. З тихим звуком той засмоктує в себе повітря. Потім на його долоню висипається грудкуватий темний порошок, неначе в пісок, яким вимірюють час у пісковому годиннику, вилили рідке мастило.

Він навмання вибирає кілька коробок, відкриває і, заглянувши в них, акуратно кладе на місце.

Пригвинтивши задню кришку, він заштовхує холодильник на місце. Я не допомагаю йому, я більше не можу торкатися до нього. Він пригвинчує металеву скобу, ставить стінку, приносить молоток і акуратно прибиває її на місце. Все це він робить неуважно і напружено.

Тільки потім ми дивимося одне на одного.

— Маям, — кажу я, — проміжний між очищеним опієм і героїном продукт. Він містить олії, тому його треба зберігати в холодильнику. Його розробив Терк. Мені розповідав про це Раун. Це частина операції між Терком і Верленом. Шматочок пирога для Верлена. Повертаючись назад, ми повинні зайти в порт. Можливо, у Хольстейнсборґ, можливо, в Нуук. Можливо, у нього є зв’язки на «Ґрінленд Стар». Ще якихось десять років тому вони привозили сюди контрабандою спиртне і сигарети. Цей час уже минув. Це вже стало «добрим старим часом». Тепер у Нууку багато кокаїну. Тепер гренландська верхівка живе як європейці. Тут чудовий ринок збуту.

В очах у нього мрійливий, далекий вираз. Я повинна дістатися до нього.

— Яккельсен, мабуть, знайшов це. Він, мабуть, зрозумів це. І випадково видав себе. Він, напевно, прийняв дозу й переоцінив свої можливості. Почав натискати на них. Це змусило їх вжити заходів. Терк влаштував усе з телеграмою. Він змушений був це зробити. Але вони з Верленом ненавидять один одного. Вони — з двох різних світів. Вони разом тільки тому, що можуть бути корисні один одному.

Він нахиляється до мене і бере мене за плечі.

— Смілло, — шепоче він, — коли я був маленьким, у мене був такий заводний танк на гусеницях. Якщо перед ним ставили який-небудь предмет, він міг дертися вгору по ньому, бо в нього була низька передача. Якщо предмет нависав над ним, то він, повертаючи, рухався уздовж нього і знаходив інший спосіб перебратися на той бік. Його не можна було зупинити. Ти — така машина, Смілло. Тебе треба було тримати подалі від усього цього, але ти весь час втручалася. Ти повинна була залишитися в Копенгагені, але несподівано опиняєшся на борту. Потім вони садять тебе під замок, це моя ідея — так найбезпечніше для тебе. Двері замикають, досить про Сміллу, і ось будь ласка — ти вже вибралася. Ти весь час з’являєшся, наче сніг на голову. Ти така машина, Смілло, ти подібна до такої дитячої чашки-невиливайки, яка весь час піднімається.

У його голосі борються непоєднувані почуття.

— Коли я була маленькою, — кажу я, — мій батько подарував мені плюшеве ведмежа. До цього у нас були тільки