Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

— Але ж я була дитиною. Звідки в мене була така сила, щоб зіштовхнути її зі сходів? Може, це і є та магія, про яку Ви кажете?

Його губи торкнулися мого чола.

— Це був нещасний випадок, Даріє. Вона втратила рівновагу от і все. Можливо, ти вдарила її в якесь хворе для неї місце, але не більше того. Ти не винна в її смерті, хоча вона, безумовно, її заслужила, - останні слова прозвучали жорсткіше. - Як ти викликала поліцію?

— Я злякалась. І... я, - зробила глибокий вдих і домовила: - я просиділа всю ніч у своїй кімнаті. Переодяглася в нічну сорочку, заплела волосся на ніч, ніби справді лягала спати. А зранку викликала сусідів на допомогу. Сказала, що тільки-но прокинулася і виявила тітоньку, що лежить на підлозі непритомна. Може, через те, що я була дитиною і постійно плакала, мені не стали сильно допитувати і викликати фахівця з читання думок.

— Мабуть, притулок тобі здався кращим місце, ніж життя з таким опікуном?

Я кивнула. Безперечно.

— Тобі нема чого боятися, дівчинко моя. Запам'ятай, що б не трапилося, ти – не винна. Це був просто нещасний випадок. Тебе ніхто не звинуватив би. Ти просто була надто налякана, надто ще юна, тому й уявила себе вбивцею. Кохана моя.

Граф довго ще тримав мене у своїх обіймах, довго шепотів слова втіхи, довго говорив мені про своє кохання.

Дивно. Зараз, згадуючи все, що трапилося, я дійсно розумію, що це був нещасний випадок. Але також ще пам'ятаю виразно той страх, той жах, ту самотність і беззахисність перед величезним і жорстоким світом, який я встигла побачити в різних будинках, де працювала.

Мені так захотілося притиснутись зараз до чоловіка. Ще міцніше, ще сильніше. Я знову була готова на все, аби відчувати себе поряд з ним... такою захищеною. Деколи ти буваєш сильною дуже довгий час...

На мій подив день був насичений для мене... сюрпризами. Граф дозволив використати магію заклинань у домі. І ми з Амадіною не могли повірити у таке щастя. Які тільки заклинання ми з нею не згадували! В результаті, всього за двадцять хвилин будинок блищав і сяяв. Це було просто дивом!

А іншим сюрпризом для мене став прихід кравця. Чергового. Це був уже третій кравець. Але і його ставлення до реси мало чим відрізнялося від інших. Мені вже не звикати. Я не зовсім зрозуміла графа, коли він сказав, що мені потрібний новий гардероб. Потрібен, так потрібний. Зізнатися, мені добряче набридла ця груба тканина.

Після зняття мірок граф поцікавився, як все пройшло. Я запевнила його, що все гаразд. Адже чудово розуміла, що кравцям потрібно ще доплачувати, що вони обслуговують якихось там рес.

До графа сьогодні прийшов гість, той невідомий мені чоловік, що нещодавно заходив за якимось дорученням. Чоловіки розмовляли в одній із віталень, бо лікар зайняв кабінет графа. Я попрямувала до кабінету, щоб допомогти і дізнатися, що таке термінове хотів дослідити лікар Марвей, як дорогою я зустріла графиню.

— Я попереджала тебе, щоб ти забралася з цього будинку! За своїм бажанням, - прошипіла жінка.

Я опустила погляд, збираючись із думками. Що я могла заперечити графині?

— Перепрошую, Ваша Світлість, але я не можу не послухатися мілорда.

Графиня зробила крок і тепер стояла впритул до мене. Ми були з нею однакового зросту і вона дивилася мені у вічі.

— Невже ти повірила йому? Повірила, що він може змінити твоє становище? Твоє місце лише в його ліжку, як коханка, дурненька! Чи ти готова піти на це? Готова? Занапастити свою репутацію раз і назавжди? Заради чого?

Вона на секунди замовкла, а потім продовжила:

— Ти не жадібна і гроші тебе не цікавлять. Кохання? До Вітора? Прокинься і... повір мені. Не я була першою, і не ти будеш останньою. Я також кохаю його. І теж була готова на все. Навіть стати його коханкою і чекати того часу, коли все зміниться і він покохає мене у відповідь.

Я підняла очі і відкрила рота, щоб заперечити, але графиня перебила мене:

— І ось подивися, де тепер моє місце.

— Вибачте, Ваша Світлість, але я сама вирішу свою долю.

Жінка стиснула губи і смикнула рукою, але ми почули голос доктора Марвея.

— Я б на Вашому місці не робив цього, леді Аурі, — застеріг він.

— Тебе ніколи не назвуть леді. Ти назавжди залишишся... ресою, - прошипіла вона і з гордою поставою покинула нас.

Я подивилася їй услід. У її словах була правда.

— Лікарів ніколи не називають ресами, — підморгнув мені лікар Марвей і жестом запросив до кабінету.