Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Все тіло боліло. Навіть зробити вдих боляче. Ах, так… я ж тепер смертний. Розплющивши очі, я побачив скромне житло, а неподалік стояв незнайомий мені чоловік.

— Де я? - у роті все пересохло, і мені довелося добре продерти горло, перш ніж мене почули.

— Не хвилюйтеся… — людина зам'ялася, дивно дивлячись на мене і навіть соромлячись, ніби не знала, як до мене звернутися, — Ви в безпечному місці.

Я через біль підвівся і озирнувся.

— Вам краще ще полежати в ліжку. Знаєте… смертні погано переносять такі поранення. Вам слід берегти себе.

Я зиркнув на дивного незнайомця.

— Ще раз питаю: де я? І де мій слуга…

І тут у мою помутнілу свідомість прорізалися останні слова Рейлі… Прокляття! Я заплющив очі і стиснув зуби, намагаючись стриматися.

— Я знахар Цортіс. Ви – у моєму будинку. Вас знайшли перехожі та принесли до мене, щоб я допоміг Вам і ще…

— Дякую, але мені треба терміново йти…

— Ні, заждіть…

Я підвівся, у мене закружляла голова, але я втримався на ногах, схопившись за спинку ліжка, але одразу заплющив очі від різкого болю: у грудях, у нозі.

— Одяг, у тебе є якийсь одяг для мене, — не розплющуючи очі, прошепотів я, перемагаючи біль.

— Так, звичайно, ми про все подбали. Одну секундочку, - сказав знахар і помчав до іншої кімнати. Я ще раз оглянув будинок. Переді мною було широке вікно. Я тільки кинув на нього погляд, але серце зупинилося, коли десь серед зелені майнула копна рудого волосся. Кульгаючи, я дошкандибав до вікна і визирнув у нього. У голові все паморочилося, як і перед очима. Далеко… руда дівчина повільно прогулювалася з якимсь високим хлопцем…

Думки про Торі миттєво засіли у моїй голові. Рейлі не зупиниться тепер, знаючи, що вона жива.

— Ось Ваш одяг… навіть не знаю… як звертатися до Вас…

— Скільки я провів тут часу? – не зважаючи на знахаря, спитав я.

— Дев'ять днів.

Я застогнав, але цього разу не від болю. Дев'ять днів! За стільки часу з нею могло статися, що завгодно.

Піт пробив мене чи то від болю, чи то від страху за Торі.

— Чому так багато часу? - продовжуючи одягатися, пробурчав я.

— У Вас серйозні поранення… Хаосе, — я навіть дихати перестав, почувши своє ім'я і обережно зиркнув на «знахаря». – Вас обпили магічним зіллям. На жаль, я не маг, і довелося чекати на його закінчення. Але таким чином Ви не відчували болю, і Ваші рани дуже добре почали загоюватися. Думаю… ніхто з нас не хотів би, щоб наші праця та старання пішли нанівець.

Нарешті, я одягнувся і пильно придивився на чоловіка.

— «Ми» це хто?

Знахар досить м'яко посміхнувся.

— Дівчина, на ім'я Торі. Вона ночі не досипала, доглядаючи Вас. Мені здається… вона буде злитися, якщо Ви порушите свій спокій.

Несподівано всі звуки зникли для мене. Я лише запитав, де вона, і чоловік кивнув у бік вхідних дверей. Я навіть не міг повірити… як вона опинилася тут? Зі мною?

Я пройшов до дверей і вийшов надвір. Позаду мене чулося незадоволене бурмотіння знахаря, але мені просто стало життєво необхідним побачити її. Упевнитися, що вона ціла і неушкоджена. Впевнитись, що це саме… моя Торі.

Це яскраво-руде, вогняне волосся… ці очі… я б не зміг її забути ніколи. Вона увійшла до дворика разом із тим високим біловолосим хлопцем… він перший помітив мене і я… одразу зрозумів хто переді мною. По його світлу в очах, по його обличчю, по його ненависті до мене.

А потім я перевів погляд на перелякану Торі. Так, в її очах застиг якийсь страх, який так боляче голкою встромився в моє серце. Вона була закохана не в мене, а в свого чоловіка. Я для неї… тепер ніхто. Я просто… смертний чоловічок, який не може їй нічого запропонувати, захистити своєю магією, якої в мене більше немає… і через мене її шукають тепер усі. А на що я чекав від цієї зустрічі? Що вона кинеться до мене в обійми? А може… вона не зрозуміла, що в тілі Деміана весь цей час я був? Чи зрозуміла… і тепер вважає, що я скористався нею?

Перша з нас трьох прийшла до тями саме Торі. Вона подивилася на брата і щось шепнула йому. Він важко перевів погляд з мене на неї, все сильніше стискаючи рукоять свого меча, і з незадоволеним виглядом кивнув, пішов геть.

Торі повільно підійшла до мене і… опустивши очі, промовила:

— Не слід було вставати з ліжка. Рани дуже серйозні, треба набратися сил…

—  Як ти знайшла мене?

— Пройдемо...  всередину і я відповім на всі питання, - і вона перша проскочила повз мене, змушуючи піти за нею. Знахар вийшов, залишивши нас наодинці.

Вона одразу ж приступила до своєї розповіді, відійшовши від мене на відстань. Я сів за стіл, відмовившись від ліжка. Я не чув, що вона казала. Я спостерігав за нею, розглядав, не відводив погляду, намагаючись вловити хоч натяк на її почуття до мене.

Не витримавши, я підвівся і підійшов до неї ближче, хоч все тіло горіло вогнем болю… так, смертним не позаздриш. Торі завмерла, дивлячись на мене з широко відкритими очима. Здавалося, навіть перестала дихати.