Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— Пані, мій друг дуже серйозно поранений, — звернувся він до єврейки, яка досі тремтіла від пережитого жаху. — Ми їхали до твого батька, щоби він рану вилікував, але, на жаль, запізнилися. Ти не знаєш, хто тут ще вміє лікувати рани?

Жінка сумно подивилася на нього й похитала головою.

— Мій батько був єдиним лікарем на все місто, і більше нікого немає. А що за рана у твого друга, пане?

— Йому розрубали плече.

Жінка задумалася на мить, а потім заговорила:

— У мого батька не було сина, тому я з дитинства завжди допомагала йому, а він чимало ран вилікував за своє життя. Якщо ти, пане, дозволиш, то я спробую допомогти твоєму другові.

Пропозиція була вельми незвичайною — Тимофій не пам’ятав випадку, щоби жінка лікувала рани. Зазвичай це була чоловіча справа. «А хіба я маю інший вихід?» — подумав він, а вголос сказав:

— Добре, спробуєш!

— Ні, постривай! Потрібно повернутися назад. Адже там у батька ліки були, які добре зцілюють і кров зупиняють!

— Гаразд! — відповів Тимофій і розвернув коня.

— Ти куди? — запитав його один із товаришів, із-за спини якого боязко висунулася пика Грицька — попри свою помилку, хлопчина не збирався втрачати знайомство із козаками.

— Ця пані сказала, що зможе вилікувати Влада, але для цього їй потрібні ліки, що залишилися в будинку її батька. Тому повертаємося!

Повернувшись, козаки побачили, що натовп містян порідішав, а ті, що залишилися, громлять будинок єврея. Вони швидко розігнали натовп. Жінка ввійшла до будинку. Тимофій, ішов за нею слідом з оголеною шаблею й помітив, як вона відвернулася від кількох мертвих тіл, вочевидь, її родичів. Йому самому було ніяково від цього видовища. Але що тут можна вдіяти?! А ще Тимофія вразили мужність і витримка цієї єврейки — будь-яка інша жінка на її місці вже билася б в істериці, а ця гідно тримається, та ще й погодилася допомогти чужій для неї людині.

— Пане, потримай. Будь ласка! — жінка простягнула йому дитину.

Тимофій зніяковів. Першим і останнім немовлям, яке він коли-небудь тримав на руках, був Михайлик. Утім, прибравши шаблю, він узяв дитину на руки, пригадуючи, як це роблять жінки. Дитина тихенько плакала. Тимофій подивився на маленьке личко, і серце його стислося від жалю. Ще трохи — і цю крихітку безжально вбили б! А її мати рилася в шафах, збираючи якісь склянки, коробочки й вузлики.

— Це хлопчик? — запитав Тимофій.

Єврейка озирнулася, здивовано подивилася на нього й відповіла:

— Ні, це дівчинка. Її звуть Ревека. А моє ім’я — Ліора. А як тебе, пане, звати? За кого мені Бога просити? Пробач мені, я дуже злякалася й не відразу подякувала за те, що ти і твої люди врятували нас.

— Не дякуй мені, пані, — будь-яка людина зі здоровим глуздом учинила б так само. А моє ім’я Тимофій.

— Однаково ми з донькою тобі життям зобов’язані. Ходімо, пане Тимофію. Я зібрала все, що може знадобитися.

До будинку Хмельницького доїхали швидко. У дворі з хвилюванням походжав Марко. Побачивши товаришів, які повернулися з жінкою й дитиною замість лікаря, він оторопіло витріщив очі.

— Це ще хто?

— Лікаря вбили. Це його дочка, вона допоможе Владові, — коротко пояснив Тимофій, знімаючи Ліору з коня.

— Та що вона може?! — обурився Марко. — Хіба що повитухою бути, а не рани лікувати!

— Нікого більше немає, хто міг би допомогти, крім неї! Марку, не маємо вибору! А важлива кожна мить, — відповів йому Тимофій.

Влад уже отямився, але був дуже слабкий. Він утратив багато крові, адже в кареті рана знову почала кровоточити. Гелена повторно перев’язала хлопця, проте пов’язка потроху намокала від крові. Побачивши, якого лікаря йому привели, Влад презирливо відвернувся, одначе підпустив до себе. А Ліора, оглянувши рану, спохмурніла.

— У нього перебита кістка, уламок відійшов. Це погано. Потрібно вправити кістку. Допоможи мені, пане, — звернулася вона до Марка.

Коли Ліора із допомогою Воловодченка вправила Владові ключицю, той від болю і слабкості після крововтрати знепритомнів. Незважаючи на це, єврейка зафіксувала руку, промила рану, наклала на неї якусь мазь і перебинтувала. Робила вона все швидко й уміло — вочевидь, не раз допомагала своєму батькові. Увесь цей час Тимофій тримав її дочку на руках, не зовсім уміло заколисуючи малу. Гелена мовчки сиділа в кімнаті, спостерігаючи за Ліорою, і поглядала то на Тимофія, то на Марка, що схвильовано ходив кімнатою.

— Що сталося з жидом? — несподівано запитала Гелена.

— Його повісили місцеві, — коротко відповів Тимофій.

— А! — байдуже сказала Гелена. Потім вона подивилася на Ліору і зло промовила: — Якщо цей козак помре від твого лікування, то я розіб’ю твоєму виродкові голову, а тебе повішу, як повісили твого клятого батька!

Ліора нічого не сказала, лише відвернулася.

— Думай, що верзеш, дурепо! — скипів Тимофій, уже не піклуючись про ввічливість. — Звідки в тобі стільки злості?

— Звідти, звідки в усіх її родичів було до людей! Ти хіба не знаєш, що вони творили? Скільки людей занапастили! Скільки кривавих людських сліз на жидівській совісті. Стільки ж, скільки й на польській. Адже я сирота й росла в корчмі у жида, який тримав мене з милості, — що я лише витерпіла від нього та його дружини! — з несподіваною люттю в голосі майже прошипіла Гелена.

— То тепер ти вирішила мститися тим, хто