Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

Приятелі сиділи поруч на канапі в маленькому покоїку, де отець–декан раз на день крадькома, аби їмость не бачила, викурював люльку, й запитав Іван, щоб продовжити розмову:

— То розказуй далі, колего, — як живеш?

— Ха, — посміхнувся Устиянович. — Як мовлять у Миколаєві: було б добре жити на світі, якби хлоп не знав, що то — грунт, жид — що фунт, а поляк — що бунт.

— Свята правда, — погодився Іван. — А чи доводилося тобі бачити…

— Доводилось…

— І як ти все те пояснюєш: що означає це жахливе кровопролиття, яких наслідків слід чекати після нього?

— Думаю, це тільки початок: у світі запахло не хлопським чи то новим шляхетським бунтом, а великою європейською революцією.

— А ти знаєш, я її чекаю… Тобі дивно таке чути від книжкового хробака?

— Тепер усі так думають. Галицька різня розбудила у зневолених народів почуття національної окремішності. І в нашому — теж, хоч він поки що шукає захисту від поляків у тієї ж Австрії.

— О, ми ще довго будемо мирно квакати в затхлому австрійському болоті!

— Нічого не вдієш. Для того щоб наш рух став національним, він мусить перейти через горно австрофільства.

— І ми далі в унісон співатимемо: «Мир вам, браття, всі приносим, мир — то наших отців знак…» Тьфу!

— Згадав Гушалевича? А ти знаєш, та маска, яку він ніби зняв з Маркіяна і приспособив до своєї фізіономії, — ми це з тобою помітили ще в семінарії, — приросла до нього навічно, і він уже й не сумнівається, що став духовним спадкоємцем Шашкевича. Тільки й того, що не конфліктує із святоюрцями, навіть якусь там посаду запосяг у капітулі… Ти ще не бачив його на проповіді! То варто подивитися: судомно, ніби змерз, притискає долоні до підгорля — достоту як це робив Маркіян, коли хвилювався, а промовляє з амвону здебільшого віршами: «Під його крильми знов жити зачнемо во рідній вірі, як давно бувало; о Фердинанде любой доброй волі, з Австрії вітер нам приязний віє»…

— Який галіматьяс!.. Він австрофіл?

— Лакуза він… Проте володіє феноменальною орієнтацією — задурно й не чхне! Десь зачув, що наш губернатор Франц Стадіон, готуючись до міністерської посади й шукаючи собі заміни, прикинув оком на графа Голуховського, — той добродій, з відомих причин, виїжджає у свої маєтки на Сокальщину лише у вишиванці й розмовляє виключно по–русинськи; отже, Гушалевич пронюхав письмо носом й почав запрошувати вряди–годи пана Аґенора до «Монополя» на вареники. Та досить про нього… Ми заговорили про австрофільство, а я собі думаю, якою дорогою нам піти, бо їх аж три. Якова тягне до москвофілів, хоч він це заперечує, проте у «Вінку» таки вмістив панегірик свого брата Івана, присвячений візитові російського царя до Відня. До речі, Яків недавно зайняв парафію у Хмелеві біля Чорткова… Ти ж обрав собі польську орієнтацію. А я…

— Австрофільську, — спонурився Вагилевич. — І разом з Гушалевичем співатимеш оди Фердинандові, бо теж маєш нахил до поезії… А я не полонофіл, Николаю, точніше — перестав ним бути: поляки й досі не можуть зрозуміти, що з гаслом відбудови Речі Посполитої в дорозборових кордонах нас до спільної боротьби не залучать, а отже, й незалежності не здобудуть… Від поляків, звісно, треба відмежовуватися, проте в науці, культурі співпрацювати з ними мусимо, чей живемо пліч–о–пліч. А москвофільство відкидаю категорично. Щоб його прийняти, треба остаточно зрадити українську ідею, адже Росія не визнає українства взагалі, такої політичної категорії вона знати не хоче й прирікає нас на цілковите злиття з темною кацапією.

— Отже, ти сам логічно доходиш висновку, що Австрія — єдина сила, на яку можемо нині спертися?

— Не зовсім… Адже з Шевченком і нашим Маркіяном проклався четвертий шлях — українофільський, який щораз то ширшає: Максимович, Срезневський… Ти лише подумай: москаль Срезневський видав «Запорожскую старину» з козацькими думами й піснями, Максимович став ректором Київського університету, Каразін заснував Харківський університет — яка ж то сила народилася, і якби її підспорили галичани…

— Срезневський недавно знову приїжджав до Львова…

— Та ти що!.. Боже, як я утванився у те попівство, світу не бачу. Не висвячуйся, Николаю, не роби цього, з тенет кліру вирватися майже неможливо, і чи не доста Богові церковної хвали, чи не пора вже прославляти його світськими ділами, адже він витає на всій землі, а не тільки в храмах… А ти зустрічався зі Срезневським?

— Так, у Ставропігійському інституті… Ти маєш рацію — цей росіянин і мене вельми здивував. Зав'язався спір межи ним і Зубрицьким — і який парадокс: галичанин Зубрицький твердить, що українська мова — діалект російської, а москаль Срезневський відповідає на те приблизно так: якщо на терені нинішньої України панувала колись прамова, то вона була праукраїнською, про що свідчать санскритські лексеми — світ, сік, тато, кара, мара, пан та інші, і якби Київ не зруйнували монголи, то офіційною мовою нинішньої держави була б не суміш староболгарської та угро–фінських мов, а слов'яноукраїнська, і Пушкін писав би свої поезії по–українськи. Отак!

Вагилевич закрив обличчя долонями, похитав головою, ніби якась втіха або розпач дійняли його, потім опустив руки на коліна й підвів на приятеля очі, з яких світилася з тривогою змішана надія.

— О, якби мені вдалося зробити те, що я задумав! — вигукнув. — Мої руни напевне б там заговорили, ще ж Шафарик писав колись мені, що вбачає в них елементи кириличного алфавіту… Але тільки там, там! Я ще нині не хочу признаватися, щоб не вректи, але колись скажу тобі… — Іван дивився на товариша й не розумів, чому він не реагує на його слова, чому опустив очі, ніби щось приховує від нього.

Втім їмость запросила друзів на обід. Після обіду Іван з Миколою проходжувалися понад Зуброю, на левадах біліли вже стокротки й жовтіли китички кульбаби, а небо молодилося на дощ.

Розмова чомусь не клеїлась, й відчував Вагилевич, що Микола знає таке, про що не сміє йому сказати. Здогадувався, відкидав від себе тривожну думку, а все ж запитав:

— Срезневський приїжджав до Львова з Києва?

— Ні, з Петербурга, — відказав Устиянович. Зітхнувши, він поклав руку