Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Навіщо тобі знову влазити в це? Рішення оголосять у понеділок, правда? І… гм… хіба ти щойно не пішов зі своєї роботи?

— Є щось, що я випустив з уваги. Знаю, — Пол проводить пальцем уздовж сторінки і нетерпляче переходить до наступної. — Я маю ще раз перевірити свідчення.

— Поле, — Ґреґ підтягає стілець. — Поле! — повторює він голосніше.

— Що?

— Усе скінчено, братику. І це добре. Вона тебе пробачила. Ти зробив свій благородний жест. Гадаю, вже час забути про це.

Пол відкидається на стільці й прикриває очі долонями.

— Ти так вважаєш?

— Серйозно? Ти поводишся, наче маніяк.

Пол робить ковток кави. Вона виявляється вже холодною.

— Це нас знищить.

— Що?

— Лів любила цю картину, Ґреґу. І вона спокою собі не знайде від того, що я… певним чином відповідальний за те, що її відібрали. Може, не зараз, може, навіть не за рік і не за два. Але це станеться.

Ґреґ відкидається назад, спершись на кухонний стіл.

— Ти міг би сказати те саме про свою роботу.

— Я не переймаюся через роботу. Саме час було вшиватися з цієї контори.

— А Лів казала, що не переймається через картину.

— Так. Але після того, як її приперли до стінки.

Ґреґ розчаровано хитає головою. Пол перехиляється через папери.

— Я знаю, як усе може змінюватись, Ґреґу. Як те, що, здавалось би спочатку, ніколи в житті не потурбує тебе, може вщент зруйнувати добрі стосунки.

— Але…

— І я знаю, як можуть побиватися люди через втрату улюблених речей. Я не хочу, щоб одного дня Лів мусила, дивлячись на мене, боротися з думкою, що цей хлопець зруйнував їй життя.

Ґреґ безшумно проходить крізь кухню і ставить чайник. Він робить три чашки кави й одну передає Полу. Перед тим як віднести дві інші до вітальні, він кладе руку братові на плече.

— Я знаю, як ти любиш розв’язувати всі проблеми, мій великий брате. Але сказати тобі чесно? У цьому випадку тобі залишається покладатись на Бога й молитись, аби все вийшло.

Пол не чує його.

— Список власників, — шепоче він сам до себе. — Список теперішніх власників робіт Лефевра.

За вісім годин Ґреґ прокидається й одразу ж бачить над собою дитяче личко.

— Я хочу їсти, — заявляє хлопчик і несамовито чухає ніс. — Ти казав, у тебе є пластівці «Коко-Попс», але я не можу їх знайти.

— Нижня шафка, — сонно промовляє Ґреґ. І відсторонено відзначає, що крізь фіранки не пробивається світло.

— А ще в тебе немає молока.

— Котра година?

— За чверть сьома.

— Уф, — Ґреґ заривається під ковдру. — Так рано навіть собаки не прокидаються. Попроси татка, хай зробить тобі сніданок.

— Його немає.

Ґреґ повільно розплющує очі, зосереджує погляд на фіранках.

— Тобто як — немає?

— Він пішов. Спальний мішок досі згорнутий, тож не думаю, що він спав на дивані. Може, купимо круасанів у тому магазинчику, що далі по дорозі? Тих, що з шоколадом?

— Я встаю. Встаю. Вже встав, — Ґреґ змушує себе розташуватись вертикально й потирає голову.

— А Пірат надзюрив на підлогу.

— О. Чудово. Блискавичний початок суботнього ранку.

Пола й справді немає, але він лишив записку на кухонному столі, написавши кілька слів на зворотному боці судового документа і поклавши на самому верху розсипаного стосу паперів.

Довелося піти. Б. ласка, доглянь Джейка. Подзвоню.

— Усе гаразд? — питає Джейк, вдивляючись у його обличчя.

На столі стоїть горнятко з чорним кільцем підсохлої кави. Залишки паперів виглядають так, ніби на кухні стався невеличкий вибух.

— Усе гаразд, малюче, — каже Ґреґ і куйовдить йому волосся. Він згортає записку й ховає до кишені, а тоді починає згрібати папери і теки, аби навести сякий-такий лад. — Знаєш що, я голосую за те, щоб зробити млинці на сніданок. Що скажеш, якщо ми натягнемо пальта поверх оцих піжам і сходимо до магазину на розі, купимо трохи яєць?

Виходячи з кімнати, Ґреґ хапається за телефон і набирає текстове повідомлення.

Якщо зараз у тебе там здибанка,

ти винен мені НЕМІРЯНО

Перш ніж заштовхати мобільний до кишені, він чекає кілька хвилин, але відповіді не отримує.

Субота, на щастя, видається дуже клопітка. Лів чекає, доки прийдуть покупці, щоб зробити заміри, потім на їхніх будівельників і архітектора, аби той оцінив масштаби необхідних робіт, яким, вочевидь, кінця не буде. Рухаючись будинком між усіх цих чужинців, вона намагається знайти потрібну рівновагу між товариськістю і послужливістю, як належить продавцеві будинку, і водночас приховати свої справжні почуття, від яких хочеться горлати «ГЕТЬ ЗВІДСИ» і по-дитячому махати на них руками. Вона відволікає себе прибиранням і складанням речей, шукає розраду в дрібних домашніх справах. Викидає два сміттєві пакети старого одягу. Телефонує кільком агентам із винаймання житла, і коли називає їм суму, яку може дозволити собі витратити, на тому кінці дроту повисає довга зневажлива тиша.

— Я вас раніше ніде не бачив? — питає архітектор, коли вона вішає слухавку.

— Ні, — квапливо каже вона. — Не думаю.

Пол не телефонує.

У другій половині дня вона навідується до батька.

— Керолайн дібрала тобі найкрасивіший вазон на Різдво, — оголошує він. — Ти його полюбиш.

— О, чудово, — відповідає вона.

Вони обідають салатом і якоюсь мексиканською стравою. Під час їжі Керолайн мугикає до себе. Виявляється, батько Лів отримав роботу в рекламі автострахування.

— Здається, я маю грати курча. Курча, яке має страховку з бонусом за безаварійну їзду.

Вона намагається зосередитися на його словах, та все одно думає про Пола, знов і знов прокручуючи в пам’яті події вчорашнього дня. У глибині душі вона здивована, що він не телефонує. «О Господи. Я перетворююся на типову нав’язливу подружку. А ми ж навіть офіційно не були разом протягом цілої доби». І самій смішно від слова «офіційно».

Повертатись до Скляного будинку її не тягне, і вона засиджується в батька набагато довше, ніж зазвичай. Він перебуває в явному захваті, над міру п’є, демонструє її чорно-білі фотографії, які випадково знайшов, копирсаючись у шухляді. Дивним чином перегляд цих знімків народжує в неї відчуття твердої землі під ногами: як нагадування, що в неї було ціле життя до початку