Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Кількість загиблих людей від іспанського грипу по країнах:
Індія – 17 000 000, США – 675 000, Італія – 432 000, Франція – 400 000, Японія – 257 363, Великобританія – 250 000, Німеччина – 200 000, Португалія – 138 000, Канада – 50 000, Бельгія – 30 000, Австралія – 12 000, Фіджі – приблизно 10 000.
На картині «Сім’я» художник Егон Шиле, який помирав від «іспанки», відобразив три жертви тієї хвороби – себе, свою вагітну дружину і нею ненароджену дитину…
Найзнаменитіші жертви «іспанки» у 1918 році:
Гійом Аполлінер, французький поет.
Егон Шиле – австрійський художник.
Едмон Ростан, французький драматург.
Макс Вебер, німецький філософ.
Франсішку і Жасінта Марту – португальські хлопчик і дівчинка, свідки Фатімського дива.
Яків Свердлов – Голова Президії ВЦВК, вищого органу Радянської держави.
Віра Холодна – російська кіноактриса, зірка німого кіно.
У 1997 році Інститут молекулярної патології армії США отримав зразок вірусу H1N1 1918 року із трупа корінної жительки Аляски, яка була похована у вічній мерзлоті 80 років тому. Цей зразок дозволив ученим у жовтні 2002-го відтворити генну структуру вірусу 1918 року. Вірус «іспанки» виявився слабкішим сучасного H5N1. Смертність від H5N1 набагато вища. Вчені встановили, що вірус, проникаючи у легеневу тканину людини, викликає тип пневмонії, яка сприяє смерті молодої і здорової людини. (Епідемія H1N1 повторювалась в Азії у 1957 і 1968 роках).
– Ой, скільки ж біля мене зібралося ескулапів! – все ще дивувалася Віра. – Я спокійна. Вас так багато, що крізь ваш гурт смерть не зуміє до мене протиснутись…
І раптом майнула якась яскраво-жовта – аж в очах пожовтіло, – маленька пташечка, золота грудочка з крильцями наче вигулькнула із сірої мли, що почала невблаганно заповнювати кімнату…
– Канарочка, – здогадалась вона і тієї ж миті побачила себе на московському вокзалі.
Був рік 1914-й, і вона проводжала на війну свого Володю в офіцерській формі з погонами прапорщика і розпукою в очах…
Потім вона кудись бігла босоніж привокзальною площею, а солдати, що густо заполонили площу, зненацька грянули:
– Ка-анареечка жалобно поет!..
Чому – жалібно? – подивувалась вона. І не могла вирватись із солдатського тлуму, і з усіх боків її оточували шинелі, трьохлінійки з довгими багнетами, а з молодих горлянок все неслося й неслося:
– Ка-ана-ареечка жалобно поет…
І вона теж проспівала (насправді прошепотіла):
– КАНАРЕЕЧКА ЖАЛОБНО ПОЕТ…
Хоча й подивувалася: чому жалібно? Пісня ж така… весела-превесела. Маршова, а вони сумують…
І здалося їй, що яскраво-жовта пташечка, золотиста грудочка тепла, що залетіла до неї в кімнату, теж заспівала, і теж чомусь жалібно…
Останні чотири дні і чотири ночі під вікнами будинку, де догорало її молоде життя, не зменшуючись стояв великий натовп – на вітрі, на морозі.
До хворої нікого не пускали.
Ночами, аби якось зігрітися, люди палили багаття із тарних ящиків – на тротуарі, на проїжджій частині вулиці, і червона заграва билася у вікна будинку, у якому помирала «королева екрана», і вона, на мить виринаючи з небуття, питала, що то за пожежа лютує за вікном?…
Час од часу в натовпі перед вікнами хтось розпачливо вигукував:
– Та зробіть же хоч щось!.. Вона ж помирає, а ми… стоїмо…
Знамениту «королеву екрана» лікували кращі лікарі Одеси… А втім, «лікували» – не зовсім точно, лікарі – справді знамениті! – лише безпорадно спостерігали, як на їхніх очах – медицина тоді була безсилою проти страшної «іспанки», – гине Віра Холодна, яку так любила вся імперія – від Москви й до «самых до окраин», як пізніше співатиметься у пісні «Широка страна моя родная…»
Віра Холодна конала вісім днів.
Власне, вісім днів тривала агонія.
Лікарі і близькі, які невідлучно були біля постелі актриси, розповідатимуть потім, що, навіть помираючи, Віра ніби… грала сцену смерті. Відчуваючи, що години її життя вже спливають у безвість, вона покликала з сусідньої кімнати дочку Женю.
– Твоя мама помирає, а ти стрибаєш і танцюєш, – надсилу мовила (дочка й справді, оклигавши після скарлатини, веселилася і пустувала).
Вражена незвичним тоном матері, дівчинка несміливо заблагала:
– Мамочко, мамочко, не помирай, я більше не буду…
– Смерть, дитино моя, ще нікого й ніколи не помилувала…
Попрохала дочку опуститися на коліна, щоб вона могла погладити й поцілувати її голівку… І веліла їй слухатися бабусю, батька, любити їх…
…Того дня і в ту хвилину, коли хвора, звертаючись до своєї дочки, докірливо мовила: «Мама помирає, а ти…», ті, хто невідлучно знаходився біля її смертного ложа, подумали: а чи не пора вже священика гукати, помираючу причащати і соборувати, аби вона пішла до Бога чистою й просвітленою, позбувшись своїх вільних і невільних гріхів?…
Невідомо хто першим подумав так, але подумали всі, хоч спершу ніхто не зважувався свою гірку думу висловити словами. Тільки в очах Катерини Сергіївни, яка за вісім днів хвороби дочки постаріла, здавалося, на цілий вік, світився ляк: що ви, що ви… Покликати священика, це ж означатиме, що моя Віруня помирає…
– Це так, мамо, я помираю, – наче вгадавши, про що думає Катерина Сергіївна, раптом озвалася дочка. – Тож пора мені причаститися і соборуватися. Не можу я без цього піти в інший світ – тяжко мені там буде без причастя. Кличте священика, хай благословить мене перед дальньою дорогою.
І всі полегшено зітхнули, що не їм першим довелося про це вголос казати… І відразу ж послали гінця до Спасо-Преображенського собору, і вся Одеса заговорила: ВОНА ПОМИРАЄ. ВЖЕ ЗА СВЯЩЕНИКОМ ПОСЛАНО…
Ще надія була на чудо, але вся Одеса вже готувалася до найгіршого.
…Катерина Сергіївна, як тільки-но поріг переступив настоятель Спасо-Преображенського собору, покликаний до її дочки, яка помирала, кинулась до нього, як до рятівника,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ваші пальці пахнуть ладаном», після закриття браузера.
