Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Кіра торкнулась амулета на своїй шиї, її пальці ледь здригнулись від ваги цього жесту. Її губи скривились у тонкій, ледь помітній усмішці — не радісній, а теплій, такій, що вона дозволяла собі рідко. Вона ступила ближче до Максима й обняла його — коротко, але міцно, ніби віддаючи йому частину своєї сили. Слів не було, та й не треба — їхній зв’язок промовляв сам за себе, глибший, ніж вони могли б озвучити. У цю мить Пустка відступила, залишивши лише їх — двох людей, що вчепились одне в одного серед руїн.

— Бережи себе, — прошепотіла вона, її голос був тихим, але пронизливим, як вітер у тунелях. Максим кивнув, його щелепа стиснулась. Він не став відповідати — слова застрягли, як завжди, коли він намагався сховати страх. Амулет на її шиї грів його думки: якщо не він, то хоч цей шматок металу буде поруч, коли прийде час.

Вони відступили одне від одного, і момент розчинився в гудінні загону. Команда була готова — Арсен перевіряв зброю, Діма складав інструменти, Аліна стояла осторонь, її погляд був холодним і зосередженим. Максим зітхнув, стиснув кулаки й повернувся до них. Його голос прорізав повітря, твердий, як удар:

— Аліно, ти знаєш, де одна з їхніх основних баз?

Вона підняла голову, її очі блиснули — не здивуванням, а готовністю. Її обличчя стало суворим, як у людини, що давно звикла до таких питань.

— Так, — відповіла вона коротко, її тон був різким, але спокійним. — Аеропорт Бориспіль. Там їхній осередок — укріплений, із запасами. Але шлях на поверхні — це самогубство. Метро дасть нам шанс пройти тихо.

Максим кивнув, його погляд ковзнув до Кіри. Вона стояла поруч, її постава була прямою, а очі горіли рішучістю. Він відчув, як у грудях щось стиснулось — не страх, а вага того, що чекає попереду. Янтар, метро, Бориспіль — кожен крок наближав їх до краю, але з цією командою він був готовий іти до кінця.

— Пішли, — кинув він, його голос був низьким, але непохитним. Загін рушив до входу в метро — темного провалля в стіні Цитаделі, що вело в надра Київської Пустки. Сходи гуділи під їхніми ногами, а попереду чекали тіні, нові виклики й, можливо, нові втрати.

Спустившись у тунель, вони занурились у гробову тишу. Кроки відбивались луною від обшарпаних стін, вкритих тріщинами й мохом. Повітря було важким — сирим, із запахом застояної води й гнилі. Під ногами хрустіли уламки — бетон, скло, шматки старого життя, що давно згасло. Максим ішов позаду, його очі пильно стежили за кожним поворотом. Темрява обгортала їх, розбавлена лише слабким світлом ліхтарів, що тремтіло в руках Діми.

Герман, який очолював групу, рухався обережно, його руки час від часу перевіряли стіни — шукав пастки чи сліди. Він обернувся, його голос був тихим, але різким, як постріл у тиші:

— Будьте на чеку. Тут за кожним кутом може бути засада.

Максим кивнув, його рука стиснула руків’я пістолета. Він відчував, як тиша давить — не просто відсутність звуків, а передчуття. Кожен шерех, кожен відгомін могли означати ворога. Туман у тунелі — тонкий, ледве видимий — змушував очі напружуватись, а серце битися швидше. Він глянув на Кіру, що йшла поруч.

Аліна трималась попереду, її кроки були впевненими, але беззвучними — навичка Рейдерів, що рятувала її не раз. Вона кинула короткий погляд назад, її голос був холодним, але чітким:

— Тримайтесь ближче. Метро — лабіринт. Один хибний поворот, і ми в глухому куті.

Загін просувався повільно, обережно ступаючи по нерівній підлозі. Тунель звужувався, стіни тиснули, ніби нагадуючи, що вони в пащі Пустки. Максим відчував, як напруга росте — не лише в ньому, а в усіх. Арсен тихо вилаявся, коли наступив на шматок металу, що хруснув під черевиком. Діма стиснув ліхтар міцніше, його пальці тремтіли, але він не відводив очей від дороги.

Максим зосередився на звуках — краплях води, що падали десь удалині, слабкому скрипу стін, що осідали під вагою часу. Але за всім цим він чув її дихання — рівне, спокійне, як якір у цьому хаосі. Кіра йшла поруч, її плече ледь торкалось його, і це тримало його в моменті. Він знав: попереду Янтар, Бориспіль, бій. Але зараз вони разом, і це давало йому силу рухатись далі.

Тунелі дихали історією — графіті на стінах, пожовклі обривки оголошень про давно забуті потяги, вицвілі плакати з усміхненими обличчями, що рекламували щось із минулого життя. Усе це висіло, як примари, загублені в часі, ніби насміхаючись над тими, хто ще дихає в Пустці. Максим ішов мовчки, його погляд ковзав по цих залишках, але думки були далеко — про Кіру, про Янтар, про те, що кожен крок може стати останнім. Темрява й тиша тиснули сильніше з кожною станцією, яку вони минали.

Аліна зупинилась біля обривка плаката — напівстертий напис про евакуацію висів на стіні, мов німе звинувачення. Її голос був тихим, але різким, коли вона заговорила:

— Тут колись гуділи люди. Чекали порятунку, сподівались дочекатись ранку. — Вона провела пальцем по краю паперу, її очі звузились. — Цікаво, скільком це вдалося?

Максим кивнув, його щелепа стиснулась. Він не відповів — не хотів думати про тих, хто залишився під цими стінами, хто кричав у порожнечу, коли світ руйнувався. Їхні тіні все ще відчувались тут, але він змусив себе йти далі, відганяючи ці думки.

Раптом тишу розірвав приглушений звук — слабкий шерех, ніби щось рухалось удалині. Максим завмер, його рука інстинктивно лягла на пістолет. Загін зупинився слідом за ним, їхні очі вдивлялись у темряву, напружені й пильні.