Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

Моє серце стискається від думки, що мій вибір для когось є помилковим. Яке їм діло до того як я прагну прожити своє життя?

Наруто… я так довго не бачила й не чула його, що мені боляче просто згадувати колір його очей та м’який тембр голосу. Я не встигла промовити слова, які застрягли десь всередині мене й мучать мене через несказанність. Вони заберуть в мене моє перше кохання? Хто їм дозволить?! Нехай йдуть до пекла зі своїми поглядами на «правильне» життя!

Стискаючи кулаки, я дивлюся на сцену крізь пелену зі сліз. Це не буде кінцем моїх пригод! Я не дозволю!

— Добрий вечір, — лунає доброзичливий голос пана Джираї, який з’являється перед нами на сцені, — вітаю вас, мої любі випускники, з вашим днем! Останні декілька місяців були для багатьох нас складними та напруженими, але ми подолали зло… разом, об’єднавши наші зусилля, наче один налагоджений механізм! Вперше за стільки років існування мого конкурсу я маю велику радість запропонувати грант одразу всім учасникам, які протрималися до останнього етапу цього… випробування. Мені відомо, що не всі погодяться вийти та стояти поряд зі мною на цій прекрасній сцені, і вони мають на це повне право! Однак я дуже сподіваюся, що серед вас залишаються й ті, хто вже скоро матиме за щастя називатися студентом, або студенткою мого університету! Я прошу вас піднятися сюди, мої любі переможці!

Над залою нависає гнітюча тиша. Ведучий навіть не вважає за потрібне увімкнути якусь бадьору музику, наче прагне присоромити цього поважного чоловіка, який ледь помітно тремтить від прикрості. Я бачу як Темарі зі страхом та прикрістю опускає очі додолу, а її брат лише фиркає з відразою на слова Джираї-сама. Ніхто не наважується рушити з місця, і в мене завмирає серце, бо я не чую гучного крику Узумакі, який в моїй уяві мав би вже давно сколихнути цих нудних та мовчазних глядачів.

— До біса! — промовляю я, рушаючи з місця. — Пропустіть мене!

Я розпихую натовп, просовуючись вперед з пристрасною завзятістю. Я сама вирішуватиму яким буде мій особистий шлях! І на мій подив ніхто не зупиняє мене, не кричить в спину, аби я негайно зупинилася. Діставшись сцени, я озираюся довкола, розглядаючи байдужі вирази обличчя людей, яким відверто начхати на той іспит та грант, які змінили моє життя. Мебукі стоїть серед них, спокійно дивлячись на мене зі свого місця. Вона знала, що я не можу вчинити інакше, це видно в її погляді неозброєним оком!

— Сакуро! — радісно викрикує пан Джирая в мікрофон, — дівчинко, я радий вітати тебе на цій сцені!

Він майже зривається на сльози, коли я підходжу до нього, аби вклонитися майбутньому ректору на знак поваги. Невже я залишуся одна? Встаючи поряд з чоловіком, я намагаюся відшукати очима членів колишнього альянсу та свою улюблену сьому команду. Проте в цій душній, переповненій залі занадто багато незнайомих облич, які зливаються в суцільну сіру масу від якої віє крижаною байдужістю.

— Я хочу сказати дещо, — звертаюся я до пана Джираї, простягаючи руку до мікрофона, коли нашу увагу привертає гучний, знайомий крик.

— Я теж! — волає щодуху Рок Лі, тримаючи руку вгорі й заплющивши від страху та напруги очі. — Я теж хочу бути студентом університету пана Джираї!

Лі! Я ледве стримую сльози, зустрічаючись з палким поглядом свого друга. Я так рада, що він прийняв це вочевидь важке для себе рішення! Однак в цій переповненій людьми залі наші голоси — єдине, що розриває цю гнітючу тишу. Глядачі відверто нудьгують, закочуючи очі через те, що наш виступ затягується.

— І я! — не витримує Темарі, зриваючи тремтячий голос у крик.

Чому стоїть така напружена тиша?

Вони обидва прямують до сцени, усміхаючись настільки щасливо, немов відчули те жадане полегшення, про яке давно прагнули. Темарі та Лі стають поруч зі мною, витираючи сльози радості, які ллються по щоках, а пан Джирая весело та дзвінко сміється, вітаючи майбутніх студентів гучними оплесками. Та ніхто не підтримує його, наче ми зайві в цій затхлій залі.

— Трясця! — лунає знайомий крик від якого в мене одразу ж завмирає серце. — Ти останній йолоп, Саске, вони вже розпочали! Я казав тобі, що треба тікати через вікно!

Це він! Наруто з’являється на порозі актової зали разом з Саске, який лише регоче від витівки друга. Всі озираються на них, але хлопці не зважають на прісні вирази обличчя, бо ці шибайголови ніколи й не звертала уваги на очікування інших. Саме вони навчили мене радіти й жити просто тут і зараз. Авжеж! Вони не могли просто стояти та спостерігати здалеку за тим, що тут відбувається й ніяк не реагувати! Я ледве стримуюся, аби не розревітися від щастя, тому доводиться накрити долонею рот.

— Пропустіть нас, будь ласка! — весело викрикує Учіха. — Гей, Шикамару, ти там застряг, чи як?

Слідом за хлопцями до зали заходить Нара, Хіната та Іно, рішуче прямуючи слідом за друзями до самої сцени. Перед ними розходяться люди, пропускаючи знайому мені еліту вперед, й складається таке враження, що ця п’ятірка крокує по червоній доріжці, не приділяючи уваги скупченню незнайомих зівак. Тепер я розумію, чому вони завжди виділялися серед інших. Коли всі п’ятеро підіймаються до нас, я помічаю, що перестаю навіть дихати від нервування. Нарешті… я бачу їх! Однак моє тіло просто ціпеніє від незрозумілого для мене страху! Чому я не можу поворухнути навіть пальцем? Я більше не та староста, яка боялася та тихо заздрила членам елітної компанії!

— Сакуро! — звертається до мене Саске, лишаючи мене кайданів заціпеніння одним лише поглядом.

Він промовляє моє ім’я так радісно, що від мого страху не залишається й сліду! Я зриваюся з місця та біжу в його розпростерті обійми, а він підхоплює мене, і ми сміємося від цієї довгоочікуваної зустрічі!

— Гей, — невдоволено тягне Наруто, схрещуючи руки на грудях — ще трохи і я почну вдаватися до ревнощів!

Коли я відсторонююся від Учіхи, я ледве стримую сльози від лагідної, чарівної усмішки хлопця, який одним поглядом змушує все всередині мене перевертатися, кипіти та вирувати від почуттів, які я не хочу стримувати! Наруто міцно притискає мене до себе, зариваючись носом у моє волосся, поки Саске прямує до пана Джираї. Я відчуваю наскільки швидко б’ється його серце, як він ледь помітно дрижить у моїх обіймах. Якби не глядачі, ми б простояли так цілу вічність, не бажаючи відпускати одне одного ані на мить! Це і є кохання?