read-books.club » Фанфік » Сьома команда, Діана Козловська 📚 - Українською

Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

13
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сьома команда" автора Діана Козловська. Жанр книги: Фанфік. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 113 114
Перейти на сторінку:

Ніколи. Я більше ніколи не буду зручною! В мене є почуття та бажання! Я маю мрії, якими б дитячими та наївними вони не були! Я не стану тією дорослою, яка обрізає крила іншим! В пекло ці всі очікування інших!

До мене звертається одна з жінок, запитуючи щось, до чого мені немає жодного діла. Всі дивляться на мене, очікуючи, коли я нарешті відкрию рота та почну казати те, що вони прагнуть почути. Ввічливі балачки ні про що… люди, від яких аж тхне нещирістю та байдужістю… Вони гірші за навіжену, ображену дівчинку, яка намагалася помститися всім за свою матір. До біса!

Не промовляючи ані слова, я розвертаюся та хутко рушаю до відчинених дверей актової зали, звідки лунає приємна, легка музика. Я чую як мати починає просити вибачення за мою поведінку, однак, все що мені наразі потрібно — знайти свою команду! Я не вірю, що якісь заборони змусять Саске та Наруто відмовитися від гранту!

— Агов, старосто! — викрикує Темарі, цупко хапаючи мене за рукав піджака, аби я не промайнула повз неї. — Давно не бачилися! Як життя?

Не наразі! Ця білявка зупиняє мене, не дозволяючи просунутися вглиб зали, проте, виглядає вона напрочуд привітною, наче й дійсно прагне розпитати мене про мій стан. Поряд з нею стоїть її брат, але після нашої останньої зустрічі на галявині, Гаара вочевидь не має бажання вітатися.

— Так, — відповідаю я, але продовжую шукати очима хлопців зі своєї команди, — все добре. Ти не бачила Саске та Наруто?

— Тебе теж примусили відвідувати психотерапевта? — неочікувано промовляє Темарі, чим миттєво привертає мою увагу, — Наші батьки вважають, що ми пережили щось настільки жахливе, що тепер забороняють спілкуватися одне з одним, адже «ми можемо зануритися в цей негативний стан та почати переживати все знову й знову, немов мишенята бігаючи в нескінченному лабіринті власних переживань. Нам треба відсторонитися від подразника, який нагадуватиме нам про нашу травматизацію!» — Темарі вочевидь цитує слова, які почула від фахівця та весело сміється з абсурдності чужих слів.

Певно, її змусили ходити до того ж самого дивного психотерапевта, що й мене.

— Я не вважаю себе травмованою, — усміхаюся я дівчині, — тому й відмовилася від цих «знавців як жити краще». Однак матір мені забороняє погоджуватися на грант…

— Розумію, — промовляє білявка зі співчуттям, — нам віддають його на золотій тарілочці, але тепер ми самі маємо від нього відмовитися. Хоча, на приклад, мій братик доволі обурений останнім випробуванням, адже він зібрав найбільшу кількість клятих браслетів, уявляєш? Не дивись на мене так, свій я віддала йому без примусу! Проте це було не випробування, а приниження, як на мене. Юкі прагнула, аби ми опустилися на рівень тварин й зривали одне з одного ці кляті ошийники! Дорослі вчасно зупинили її, хоча дещо сумно… залишається якась незрозуміла порожнеча.

Отже, не лише я відчуваю щось подібне! Темарі промовляє в голос те, про що я не наважувалася зізнатися. Всередині мене зяє ця невимовна порожнина! Що б я не робила, чим не намагалася відволіктися… таке враження, що з часом вона лише стає дедалі більшою!

— Ти теж відчуваєш її? — запитую я тремтячим голосом, понурюючи погляд.

Тим часом зала все більше наповнюється щасливими обличчями випускників та їхніх родичів, чиї дзвінки голоси зливаються в один гучний, монотонний гул.

— Просто вони вкотре вирішують все замість нас, — каже Темарі, виокремлюючись серед інших голосів, — бо для них ми все ще залишаємося дітьми. Від того мені й прикро. Здавалося, що це захоплива пригода, та мене переконують, що мені лише це здавалося. Кетсукі наражала нас на реальну небезпеку, яку ми розцінювали, немов виклик долі. — Вона важко зітхає та витримує паузу, перш ніж продовжити: — Знаєш, мій брат вже обрав інший університет… він доволі впертий… а я не піду без нього. Не буду жалітися, адже Сасорі взагалі відправили навчатися за кордон й навіть не захотіли дочекатися випуску. Всі батьки розлючені на пана Джираю за те, що він приховав від них правду, тому ніхто не дозволить своїм дітям вступити в його навчальний заклад. Шкода, що так все має так скінчитися…

Темарі з сумом заглядає мені в очі, наче очікує від мене якоїсь підтримки, але я не можу підібрати влучних слів, застигаючи перед подругою зі співчуттям у погляді.

— Вітаю вас, випускники! — гучний голос ведучого так невчасно перериває нашу розмову, змушуючи подивитися на велику сцену, де колись ми й самі стояли зі своїми командами.

Високий, гарно вдягнений чоловік завзято промовляє заготовлену промову, вдаючи, що він й дійсно радий за тих, від кого отримав кругленьку суму на рахунок. Ми бачимо його вперше… але він намагається видати свою роботу за щирість. Від цього мене верне ще більше. З кожною миттю, здається, вони тиснуть на мене все сильніше. Очікування, фальш заради вигоди, настанови та переконання, що всі навколо знають краще за мене як слід жити це кляте життя! Юкі показала мені, що у світі є за що боротися, хоч вона й ніколи не мала цього на меті. Проте зараз… я нарешті відчуваю в якому світі існувала та Сакура, яка тепер здається мені чужинкою.

— До біса, — шепочу я собі під ніс, відчуваючи як до горла підступає неприємне відчуття, наче мене ось-ось знудить від цієї тотальної брехні.

— Сьогодні останній день вашого безтурботного шкільного життя, адже далі на вас чекає… — продовжує ведучий.

Я бачу з яким захватом на нього дивляться дорослі, випускники, які навіть не мають уявлення про те, що ми пережили на іспиті. Вони радіють звичайній грі на публіку, плескаючи в долоні кожен раз, коли від них цього очікують.

Робити те, що подобається…

Я закриваю очі, пригадуючи той день на берегу моря, який я провела поруч з хлопцями. Як ми бігли, розправивши руки, наче крила, й ширяли над цим узбережжям, відчуваючи свободу. Мені згадується та мить, коли Саске знімає свою олімпійку й дбало зав’язує її рукавами на моїй талії, а Наруто своєю чергою одягає свою жовту вирвиоко олімпійку мені на плечі. Вони прийняли мене… допомогли відчути себе хоч трошки зручніше. Вони помстилися хлопцю, який підло штовхнув мене на доріжку, коли я намагалася пережити своє збентеження й не помітила підстави. Вони стали моїми першими друзями й відкрили світ, про який я навіть не здогадувалася!

1 ... 113 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сьома команда, Діана Козловська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сьома команда, Діана Козловська"