Читати книгу - "Срібне яблуко, Анна Авілова"

"Як же це?", "Як же так?", "Цього всього не може бути". Джейн мотала головою на всі боки, не знаючи, що ж їй робити. Їй не було чим дихати, вона обірвала два верхні ґудзики своєї сорочки, але повітря більше не стало. Джейн побачила, як убили кілька вельмож з Верховної Ради, і згадала, як Маркус сказав, що вони не ляльки, щоб ними керувати, але як же зараз вони були схожі на ляльки, які без зусилля були розкидані цими чудовиськами.

Джейн махала вилами щосили. Усі її думки щезли. Десь вдалині миготіло блакитне світло, і тоді вона знала, що сили ще не покинули Фелікса. Це надавало їй самих сил і віри, що все, що відбувається, колись закінчиться. Вона стикалася з людьми, будинками, тварюками. Спотикалася, падала і знову підіймалася. Усьому цьому, здається, не було кінця.

Раптом вона побачила Фелікса: в одній руці він тримав довгий спис, який вганяв у груди істот, а в іншій - сокиру, і вона усвідомила, що король бореться з ними так само, як і всі інші. Власними руками. Його сили зовсім вичерпалися, і те, як він ще тримається на ногах – залишалося загадкою. Одна, друга, третя істота бігли на нього, і Джейн зрозуміла, що їх забагато біля нього одного, та він був так далеко. Вона вилізла по приставних сходах на дах найближчого будинку і помчала щосили, перестрибуючи з одного даху на інший. Коли вона бачила подібне у фільмах, їй завжди здавалося, що це так неприродно і неможливо. Тільки каскадери можуть виконувати такі фокуси. Але вона потрапила в ситуацію, коли ти або зробиш все неможливе, або загинеш.

Джейн не помічала відстані між дахами, не помічала, як черепиця розсипалася під натиском її ніг. Вона навіть не помітила, що останній будинок стояв трохи далі, ніж усі інші, але якимось чином опинилася і на його даху. Вона бачила тільки те, що Фелікс все ближче та ближче. Нарешті, вона зістрибнула з даху прямо на спину одного з тварюк, що обліпили Фелікса.

У шаленстві рухів, істоти падали мертвими від рук Фелікса та Джейн. На якусь мить їхні очі встигли зустрітися. Може, він навіть встиг зрозуміти, що вона прийшла тільки для того, щоб його врятувати. А може, й не встиг. Їх знову поглинула метушня і плутанина. Пробігаючи повз черговий будинок, Джейн побачила постать, що лежала на траві. На землі, в парі сантиметрів від чоловіка лежав маленький мармуровий бузок. У душі Джейн усе запекло, розірвалося на частини. Щось трапилося з очима, все пливло, мов у тумані. Вологі щоки, тремтячі руки, вона рачки підповзла до фігури. Чому вона не стоїть на ногах? Невідомо. Обличчя Маркуса було таким безтурботним і ніби трохи усміхненим. Напевно, навіть останньої миті він вірив, що все налагодиться. Джейн погладила хлопця по волоссю і взяла до рук маленький бузок. Хтось різко штовхнув її в спину, а потім почав трясти. "Найкмітливіша" вчепилася в плече Джейн та несамовито кричала:

— Врятуй мою дочку, адже ти лікуєш серця, ти ж лікуєш їх!!!

Вона плакала і тягла Джейн у невідомому напрямку. Джейн навіть не чинила опір, вона хотіла, щоб її відвели якомога далі від Маркуса. Біля озера лежала "Найрозумніша", в її грудній клітці зяяла рана, і вона явно не подавала ознак життя. Джейн сіла біля неї, дивлячись на обличчя дівчини. "Захриномосір'я", ось як її звуть. Раніше здавалося, що запам'ятати це ім'я неможливо, а тепер воно так і витало у повітрі, наче головна назва всього буття. По щоці Джейн таки скотилася саме та сльоза, яка народилася ще, здається вічність тому, коли вони йшли з Феліксом. Така величезна сльоза, залила все обличчя та весь рот. Сльоза котилася по її обличчю дуже довго, не дозволяючи вільно вдихнути й ніяк не падала.

Джейн не могла так довго залишатись тут, не могла. Мати Захриномосір'ї ридаючи, чіплялася за Джейн, але дівчина, вивернувшись від чіпких рук, уже бігла до ще живих тварюк. Здається, їх справді залишилося дуже мало. Вона помітила, що десь загубила скульптуру Маркуса, але пообіцяла знайти її, коли все скінчиться.

Джейн вкотре замахнулася вилами, але сили покинули її, і вона відчула раптовий дикий біль у нозі. Вона обернулася: тварюка безцеремонно гризла її ногу, ніби повсякденно обідаючи. Джейн замахала руками, ніби просто для того, щоб удати, що вона захищається. Якийсь чоловік відтягнув від неї тварину, і вони разом з істотою зникли з поля зору. Її нога мало походила на справжню кінцівку.

Джейн зовсім перестала розуміти, що відбувається. Вона так намагалася триматися, щоб прокинутися від цього страшного сну, як ті люди в новинах, що змогли пережити трагедію і повернуться до нормального життя. Та нормальне життя віддалялося з кожним її подихом. Джейн спробувала стати на ногу, але дикий біль не дозволяв цього зробити. Вона поповзла до відкритого складу, щоб пересидіти якийсь час в укритті. Ще трохи йвсе закінчиться, вона перечекає у безпечному місці. Скоро всіх істот переб'ють і все буде добре.

Їй вдалося вилізти на поріг. Там вона і залишилася лежати, зовсім знесилена. Раптом перед її обличчям з'явилася пара волохатих ніг і не встигла вона скрикнути, як усвідомила, що це Трістан.

— Трістане, це ти, — вони обнялися і по її обличчю знову ринули сльози. – Трістан, що відбувається?

- Я не знаю. Ці тварюки взялися нізвідки, саме тоді, коли Фелікса немає. Це нас і занапастило.

- Ні, він є. Або точніше десь був... Трістан, я не знаю, - їй так хотілося запитати про інших, про Таяну, чи вони живі. Але вона не хотіла чути цих відповідей, вона могла не пережити правди.

— Ці істоти досить тендітні, мені вдається поранити їх своїми копитами на руках, — він показав на свої нові руки.