Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

Гномка спалахнула мов мальва від щастя. Ельф, не торгуючись, заплатив потрібну суму і додав до неї жменю золотих. Гномка розпливлася в усмішці, вважаючи, що це чайові, але Рані її приголомшив:

– Це борг за Руту. Сподіваюся, вона вам більше нічого не винна?

– Ні, – гномка скривилася і негативно похитала головою.

Вийшовши з крамниці, я ще довго спиною відчувала заздрісний погляд Офутти. Ми пішли з Журбалінки, залишивши збентеженими стражників: щойно приїхали і вже йдемо. Коли брама зникла з поля зору, Рані побудував портал.

– За мною. Так ми швидше доберемося, – і, випереджаючи моє запитання, додав: – Я не можу побудувати портал до столиці Дітей Сутінок. Моя магія там поглинається. Розраховувати доведеться тільки на спритність.

«А як же економія магії?!» – хотілося запитати, але передумала і, заплющивши очі, зробила крок у блакитне вікно порталу. На іншому боці Скріраніель мене підхопив під лікоть, щоб не звалилася. Ми стояли біля стародавнього склепу. Від часу вітер де-не-де видув каміння, дощ і сніг розвели вогкість, від чого на стінах ріс мох. Я згадала нашу нічну пригоду на цвинтарі, коли підняли Ельянга Всесильного, і здригнулася. Рані рішуче ступив до склепу і поворухнув над замком. З гучним клацанням дужка відлетіла вбік. Ельф зняв замок і послав уперед маленький вогник. Я теж хочу навчитися робити імпульси. Треба поприставати до Германа, нехай навчить.

– Іди сюди, – почулося з глибини склепу.

Я увійшла, дивлячись собі під ноги. І почула звук плити, яка відсувалася. У склепі було не так і похмуро. Стоп, це мій зір передав привіт і подяку магу найманців. Через деякий час я бачила як кішка. Хоч і не знаю, як вони бачать уночі. Ельф простягнув мені пляшечку.

– Що це?

– Щоб у темряві бачити.

Я взяла його, покрутила в руках. І як йому сказати, що не уявляю, як він на мене подіє. А якщо я осліпну?

– Руто?

– Я... я не все тобі розповіла.

– То що в Млонзі насправді сталося? – ельф не зводив із мене уважних синіх очей.

– Мене вкусив перекиданець... Але вже все добре! – гаряче запевнила я Рані. – Чесно! Мене врятувала тітонька Іккхі, троглодитка...

Ельф мовчав.

– Вона попереджала, що до кінця не вдасться витравити зіпсовану кров... Тепер розсьорбую наслідки: бачу в темряві й... ще, можу розрізняти за запахом отруту.

Скріраніель здригнувся, немов невидима різка вдарила його проміж лопаток.

– Цього не може бути... – голос звучав трагічно і, здається, приречено. – Цього не може бути... Ніта... Ніта бачила отрути, а ти їх відчуваєш за запахом?

Він присів на краєчок кам’яного саркофага.

– Як це сталося?

Я, нічого не приховуючи, все розповіла, а наприкінці попросила:

– Тільки нікому не кажи. Будь ласка. Я не хочу, щоб інші про це знали.

– Кхибра в курсі?

– Як і Шафран.

Ельф важко зітхнув.

– Не треба так засмучуватися, я не зраджу господиню, – пролунав над вухом знайомий писклявий голосок фамільяра. – От я б занурив хоботок у ваше чарівне зілля. Анічогісінько в темряві не бачу. Тільки в місячну ніч можу літати.

Ельф мовчки простягнув мені пляшечку, я відкрила її й Шафран сів скраєчку, прикладаючись до зілля. Коли фамільяр перелетів на плече, я закрила пляшечку і повернула Рані.

– Послухай, що я тобі скажу... Це важливо, Руто, дуже важливо. Якщо тобі коли-небудь пощастить потрапити на королівську кухню, ніколи, чуєш, ніколи і ні за які гроші не говори про свої здібності. Ні-коли-ніколи.

– Навіть якщо короля хтось захоче отруїти?

– Навіть якщо захочуть отруїти.

Рані замовк.

– У нас обмаль часу, – нагадала я.

– Будь проклятий, Леонідій!.. – вилаявся ельф і додав кілька міцних слів. – За його примхою Ніту прирекли жити в Курчавому! Будь проклятий, старий король зі своїм нікчемним нащадком! Щоб твоя погана душа згнила в Марсулі!

– Тихіше, Рані, тебе можуть стратити за такі слова. Ти ж чудово знаєш, що всі стіни мають вуха...

– Ці вуха давно згнили, – Рані розвів руками.

Тут було чотири саркофаги, в яких спочивали предки Кронту. Лише один постамент пустував. Швидше за все древній переніс його до замку. І пупок не розв’язався! На саркофагах бузковими вогнями мерехтіли магічні печатки.

– Гаразд, час іти.

– Не засмучуйся, ельфе, усе колись закінчиться, – філософськи зауважив щитник.

– Руто, затули пельку своєму філософу, – проричав Скріраніель, а пальці плели заклинання.

– Я, між іншим, тут. І не треба зі мною спілкуватися, ніби мене тут немає.

Ельф тільки закотив очі.

– Хе-хе! – мені здалося, що фамільяр задоволено потирає лапки.

З пальців Рані зірвалася магічна петля і поповзла до правої стіни склепу. Впечатавшись у неї, спалахнула зеленуватими символами. З тихим шумом стіна від’їхала. Перед нами показалися вкриті мохом сходинки. Рані пішов уперед. Зробив кілька кроків і зупинився, повернувшись, простягнув руку, щоб я могла вхопитися. Сходинки виявилися оманливо безпечними. Мох раз у раз норовив вислизнути з-під ніг. Пласкі, дрібні й вузькі. Жодного поруччя. Рані став боком, те ж саме зробила і я. Вузька міцна долоня ельфа впевнено стискала мою руку. Ми обережно спускалися все нижче й нижче. Почувся тихий шурхіт. Я завмерла.