Читати книгу - "Нічний цирк"

Квартира Марко колись була просторою й невибагливою, але тепер вона вщент напхана чималою кількістю різнокаліберних меблів. Те, що рано чи пізно набридало Чандрешеві, замість того аби бути викинутим на смітник, відправлялося до цього чистилища.

Тут занадто багато книжок і недостатньо полиць, щоб їх розмістити, тож вони просто складені стосами на антикварних китайських стільцях чи подушках з індійських тканин.

На камінній полиці височіє годинник роботи repa Тіссена, прикрашений крихітними книжечками, що з кожним кроком секундної стрілки гортають свої сторінки. На циферблаті майже третя година ночі.

Сторінки великих книжок, що на столі, гортаються значно повільніше. Марко кидається від одного рукописного зшитку до іншого, шкрябає щось у записнику й робить розрахунки на окремих аркушах паперу. Він знову й знову креслить якісь символи й цифри, відкладає одні книжки, береться за інші, а відтак повертається до відкладених.

Несподівано вхідні двері розчахнулися, клацнувши замками й вільно хитнувшись на петлях. Марко відстрибує від стола, розливаючи на папери пляшечку чорнил.

У дверях стоїть Селія. Неслухняні кучері вибиваються із забраного у вузол волосся. На дівчині незастібнуте пальто кремового кольору, занадто легке для такої погоди.

Лише після того, як вона заходить до помешкання, а двері самі собою зачиняються й замикаються, видавши кілька поклацувань, Марко помічає, що її сукня під пальтом просякнута кров’ю.

— Що сталося? — налякано запитує він, і рука, котра тяглася до пляшечки з чорнилами, завмирає в повітрі.

— Ти прекрасно знаєш, що сталося, — озивається Селія. Її голос звучить спокійно, але на чорній поверхні розлитих на столі чорнил уже почали збиратися брижі.

— З тобою все гаразд? — знову допитується Марко, намагаючись підійти ближче до своєї гості.

— Зі мною абсолютно точно не все гаразд, — вигукує Селія, і пляшечка з чорнилами на столі тремтить, заливаючи папери, залишаючи чорні бризки на білих рукавах Маркової сорочки й непомітні плями на чорній камізельці. Хлопцеві руки вкриваються чорнилом, але він досі збентежений через кров на її сукні — кричущої багряної плями, що розтинає шовк кольору слонової кістки й застрягає в полоні чорної оксамитової вишивки.

— Селіє, що ти робила? — насторожено питає хлопець.

— Я намагалася, — починає Селія, але голос зривається, і їй доводиться повторити ще раз. — Я намагалася. Думала, що зможу це виправити. Я так давно знаю його. Думала, що це допоможе полагодити годинник і змусить його знову піти. Я точно знала, що роблю не так, але нічого не могла змінити. Він був таким рідним, але це... це не допомогло.

Схлипування, що бралися в грудях, вириваються назовні. Сльози, які Селія стримувала кілька годин, проливаються дощем.

Марко кидається до неї, обіймає та міцно притискає до себе, поки дівчина плаче.

— Мені шкода, — каже він, наче молитву повторюючи це між схлипуваннями, аж поки Селія не заспокоюється. Нарешті напружені плечі опускаються й дівчина стихає в обіймах.

— Він був моїм другом, — каже вона ледь чутно.

— Я знаю,— запевняє Марко, витираючи її сльози й залишаючи на щоках чорнильні сліди. — Мені дуже шкода. Я не знаю, що сталося. Щось порушило рівновагу, а я не можу зрозуміти, що саме.

— Ізобель, — каже Селія.

— Що?

— Ізобель наклала чари на цирк, на тебе й на мене. Я знала це, відчувала. Думала, що вони ні на що не впливають, але помилялася. Не знаю, чому сьогодні вона вирішила зняти їх.

Марко зітхає.

— Вона обрала сьогоднішню ніч, тому що я врешті розповів їй, що кохаю тебе, — зізнається він. — Я мав би зробити це ще кілька років тому, але розповів лише сьогодні. Я гадав, що вона поставиться до цього з розумінням, але вочевидь помилився. І навіть не здогадуюся, що там робив Александр.

— Він прийшов, бо я запросила його, — пояснює Селія.

— Навіщо? — дивується Марко.

— Я хотіла почути рішення, — каже дівчина, і сльози знову бризкають з очей. — Я хотіла, щоб гра закінчилася, щоб я могла бути з тобою. Думала, якщо він прийде й побачить цирк, то зможе визначити переможця. Не знаю, чого ще вони від нас чекають. Як Чандреш довідався, що він буде там?

— І гадки не маю. Я навіть не знаю, якого дідька він вирішив піти туди сам і наполягав, щоб я залишився вдома. Натомість я пішов назирці та стежив за ним. А потім загубив на кілька хвилин, коли зайшов поговорити з Ізобель, і поки знайшов його знову...

— Ти теж відчув, наче землю висмикнули з-під ніг? — питає Селія.

Марко киває.

— Я намагався захистити Чандреша від самого себе, — пояснює хлопець. — Не думав, що він можете бути небезпечним для когось іще.