Читати книгу - "Нічний цирк"

— Що все це таке? — цікавиться дівчина, перевівши погляд на книжки на столі. Незліченна кількість сторінок із символами та знаками, помережаними вирізаними з інших джерел текстами, приклеєними один до одного, закресленими й кілька разів переписаними. У центрі стола лежить грубий фоліант у шкіряній палітурці. На форзаці Селія помічає маленький клаптик паперу, схожий на вирізку з газети, приклеєний поверх хитросплетіння гілок ретельно намальованого дерева. Вона може розібрати єдине слово: трансцендентальний.

— Я так працюю, — пояснює Марко. — Цей том пов’язує всіх у цирку. Не можу вигадати для нього кращої назви, ніж оберіг. Його копію я кинув у вогнище, перед тим як його розпалили, але в цьому роблю доповнення.

Селія гортає вкриті іменами сторінки. Вона зупиняється там, де приклеєно смужку паперу з витіюватим підписом Лейні Берджес, а поруч біліє порожня пляма на тому місці, звідки вирвали інший шматочок паперу такого самого розміру.

— Я мав записати сюди repa Тіссена, — бідкається Марко. — Мені ніколи це не спадало на думку.

— Загинув би інший відвідувач, якби не він. Нам не вдасться захистити всіх. Це неможливо.

— Мені шкода, — знову повторює хлопець. — Я не знав repa Тіссена так добре, як ти, але високо цінував його самого і його роботу.

— Він показав мені цирк таким, яким я раніше не могла його побачити, — каже Селія. — Який вигляд він має ззовні. Ми листувалися роками.

— Я б теж писав, якби міг висловити на папері все, що хочу сказати тобі. Але для цього навіть чорнильного моря виявилося б замало.

— Замість листів ти дарував мені мрії, — каже дівчина, підводячи погляд на Марко. — А я зводила намети, які ти навряд чи колись бачив. Я весь час відчуваю навколо себе твою присутність і не змогла подарувати тобі нічого, що ти міг би зберегти.

— У мене досі є твоя шаль, — жартує хлопець.

Селія сумно всміхається та згортає книжку. Обабіч неї розлите чорнило тече назад до пляшечки, і друзки навколо нього знову перетворюються на скло.

— Гадаю, саме це мав на увазі батько, коли торочив про вплив ззовні, а не зсередини, — припускає вона. — Він завжди попереджав про це.

— То прилегла кімната точно б йому не сподобалася, — каже Марко.

— Яка кімната? — перепитує Селія. Пляшечка з чорнилом має такий вигляд, наче ніколи не розбивалася. Марко киває вперед і веде дівчину до сусідньої кімнати. Він відчиняє двері, але не заходить до приміщення, і, підійшовши до нього, Селія розуміє чому.

Колись це, мабуть, був кабінет або вітальня — невелика кімнатка, яку, імовірно, можна було б уважати затишною, якби не шари паперу, якими встелено всі можливі поверхні, і аркуші, що звисають зі стелі на нитках.

Нитки причеплені до люстри й тягнуться до горішніх полиць. Вони сплітаються між собою, мов павутиння на стелі.

Усюди, де лише можливо, — на столах, письмових бюро, кріслах — стоять ретельно зроблені моделі наметів. Деякі складені з газет, інші пошиті з тканини. Шматочки креслень, сторінки романів і аркуші поштового паперу скручені й порізані, складені у формі смугастих наметів і скріплені чорними, білими й червоними нитками. Від наметів нитки тягнуться до деталей годинникових механізмів, шматочків люстерок і свічкових недогарків.

У центрі кімнати, на круглому дерев’яному столику, пофарбованому в чорний та інкрустованому перламутровими смугами, стоїть невеличкий металевий казанок. Усередині жваво горить яскравий білий вогник і кидає на кімнату довгі тіні.

Селія ступає на крок досередини, пригинаючись, аби не зачепити нитки, що звисають зі стелі. Відчуття таке, наче заходиш до цирку, у повітрі навіть пахне карамеллю, але глибше ховається ще щось. Під папером і нитками причаїлося щось древнє й могутнє.

Поки Селія обережно просувається кімнатою, намагаючись не зачепити нічого пругом сукні, і роздивляється крихітні намети чи обережно торкається пальцями ниток і коліщаток, Марко стоїть у дверях.

— Це дуже давня магія, чи не так? — питає Селія.

— Це єдина відома мені магія, — озивається Марко. Він смикає за нитку біля дверей, і його рух хвилями перекочується кімнатою. Ціла модель цирку сипле іскрами, коли світло вогнища віддзеркалюється в шматочках металу. — Хоча сумніваюся, що від неї колись чекали на таке.

Селія зупиняється біля намету, у якому гілки дерев укриті свічковим воском. Узявши його за орієнтир, вона знаходить інший, обережно штовхає паперові дверцята й опиняється на власній сцені, оточеній рядами крихітних стільців.

Стіни її намету вкриті сонетами Шекспіра.

Селія зачиняє паперові двері.

Вона навшпиньки завершує обхід кімнати, знову приєднується до Марко й тихо причиняє за собою двері.

Щойно вона переступила поріг, відчуття прогулянки цирком зникає, але дівчина раптом несподівано гостро відчуває все в цій кімнаті. Тепло вогню й протяг від вікон. Аромат Маркової шкіри, що змішався із запахом чорнил і одеколону.

— Дякую, що показав мені це, — каже дівчина.

— Гадаю, твій батько не схвалив би цього, —