Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим ходив туди-сюди вздовж коридору Цитаделі, його кроки гулко відлунювали від бетонних стін. У руках він стискав мамин амулет — блискавку в колі з символами. Його тепло обпікало пальці, ніби натякаючи на щось давно втрачене, але все ще живе. Він крутив його, розмірковуючи над планом — як повести загін проти Янтаря, як захистити Пустку, як не дати всьому згоріти в хаосі. Але думки раз у раз збивались на Кіру — її погляд у тій кімнаті, її тепло поруч із ним. Це дратувало його: він мав бути зосередженим, а не загрузати в тому, що не міг контролювати.

Загін готувався до походу внизу — гуділи голоси, лязкала зброя, хтось перевіряв запаси. Максим намагався вчепитися в ці звуки, повернути себе до справи. Кожен погляд Арсена, кожен жест Діми нагадували: попереду Янтар, небезпека, а не час для слабкості. Але тривога гризла його — не за себе, а за неї. Він не хотів її втрачати, не тепер, коли зрозумів, що вона тримає його більше, ніж він готовий був визнати.

Раптом його плече смикнув Герман. Максим зупинився, кинувши на нього різкий погляд. Герман стояв із насупленими бровами, його очі свердлили друга з сумішшю тривоги й роздратування.

— Гей, Максиме, ти тут? — його голос був грубим, як завжди, коли він відчував, що щось не так. — Ми не можемо чекати, поки ти там у голові своїй бурю розганяєш.

Максим стиснув амулет міцніше, його щелепа напружилась.

— Так, готовий, — відрізав він, але потім додав, знизивши тон: — Дай хвилину.

Він відійшов убік, його погляд знайшов Кіру серед метушні. Вона стояла біля ящиків із припасами, вправно перевіряючи мотузки й пакунки. Волосся розвівалось на протягу, що гуляв Цитаделлю, а очі горіли тією самою рішучістю, що завжди його чіпляла. Її рухи були точними, як у бою, але Максим бачив у ній щось більше — не просто бійця, а ту, заради кого він готовий був стояти до кінця. Це налякало його: близькість, що проросла між ними, могла стати тріщиною в його броні.

Він підійшов, його кроки були тихими, але впевненими. Кіра підняла голову, відчувши його присутність, і її брови злегка здійнялись.

— Кіро, — почав він, його голос був низьким, стриманим, ніби він боровся з собою. — Я хочу, щоб ти залишилася.

Вона завмерла, її руки зупинились на мотузці. Погляд звузився, але не від гніву — від здивування, змішаного з чимось теплим.

— Що? — перепитала вона, її тон був твердим, але в ньому прослизнула нотка турботи. — Максиме, ти знаєш, що я не можу. Ми разом у цьому. У нас є справа.

Він зітхнув, відчуваючи, як у грудях стискається.

— Це не просто справа, — відповів він, його голос став різкішим, але не грубим. — Там, куди ми йдемо, Янтар… Ми не знаємо, що нас чекає. І я не хочу… — він замовк, стиснувши губи, — не хочу, щоб ти була там, якщо все піде прахом.

Кіра ступила ближче, її очі блиснули — не роздратуванням, а тією впертістю, що він знав і цінував. Вона глянула на нього знизу вгору, її постава випрямилась.

— Я знаю, що це небезпечно, — сказала вона, її голос був спокійним, але пронизливим. — Але я не покину вас. Не покину тебе. Ми команда, Максиме. Ти це знаєш.

Її слова різонули його — не тому, що вона сперечалась, а тому, що він відчув їхню правду. Але страх, що оселився в ньому після бурі, після ночі з нею, не відпускав. Він опустив погляд, стиснувши кулаки так, що кісточки побіліли.

— Ти не розумієш, — тихо сказав він, його тон став важчим. — Якщо з тобою щось станеться, я… — він зупинився, не договоривши, але його очі піднялись до неї, і в них горіла невимовлена правда.

Кіра мовчала мить, її погляд пом’якшав. Вона бачила його боротьбу — не слабкість, а ту силу, що ховалась за його страхом. Вона простягнула руку й торкнулась його передпліччя — короткий жест, але теплий.

— Я розумію більше, ніж ти думаєш, — відповіла вона тихо, її голос був твердим, але з тінню ніжності. — Але я не схованка, яку треба берегти. Я йду з тобою, бо вірю в нас. У це.

Максим глянув на неї, відчуваючи, як її слова розривають його зсередини. Він не хотів її відпускати в бій, але знав: зупинити її означало б зламати те, за що він її цінував. Його рука розтиснулась.

— Тоді візьми це, — сказав він, його голос був хрипким, але впевненим. Він обережно надягнув амулет їй на шию, його пальці затримались на її шкірі на мить довше, ніж треба. — Він був із моєю мамою до кінця. На удачу.

Кіра завмерла, її очі розширились, коли вона торкнулась амулета. Вона знала, що це не просто річ — це шматок його минулого, його болю й надії. Її пальці стиснули метал, і в її погляді блиснула тінь — не сльози, а щось глибше.

— Максиме… — почала вона, але він перебив, відвівши очі.

— Просто тримай його при собі, — кинув він, його тон був різким, ніби він соромився власної відкритості. — Може, він тебе витягне, коли я не зможу.

Вона глянула на нього, її губи стиснулись у тонку лінію, але в очах промайнула вдячність. Вона не стала сперечатись чи дякувати — не її стиль. Натомість її рука лягла поверх його, стиснувши його пальці міцно, але коротко.

— Ми повернемось разом, — сказала вона, її голос був тихим, але непохитним. — Інакше ніяк.

Максим кивнув — неохоче, але з розумінням. Її рішучість була його опорою, хоч і дратувала його зараз. Він відступив, відчуваючи, як амулет на її шиї ніби зв’язав їх ще міцніше. Попереду чекав Янтар, Пустка, бій — але в цю мить він знав: вони йдуть разом, і це вже не вибір, а даність.