Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

у Данвічі, що він начебто чув цокіт кінських копит нагорі. Гульвіси замислились, міркуючи про двері, хідник і худобу, що зникала настільки швидко. А тоді здригнулися, згадавши оповідки про молодість Старого Уотлі, про дивовижі, які можна прикликати з-поза меж світу, якщо в урочний час пожертвувати тельця язичницьким богам. Через деякий час помітили, що собаки ненавидять і бояться усього обійстя Уотлі так само люто, як вони ненавиділи і боялися самого молодого Вілбура.

У 1917 році прийшла війна, і сквайр Сойєр Уотлі, як голова місцевої призовної комісії, робив усе можливе, нашкрібаючи серед молодиків Данвіча квоту для відправки у табори військової підготовки. Уряд, стривожений ознаками занепаду та виродження у всьому регіоні, відправив кількох офіцерів та медичних експертів на розслідування; читачі новоанглійських газет ще можуть пригадати його результати. Власне, публічність цих досліджень навела репортерів на слід Уотлі і спонукала Бостон Ґлоуб та Аркгемський Вісник опублікувати провокативні фейлетони про обдарованість молодого Вілбура, чорну магію Старого Уотлі, заставлені дивними книжками полиці, зачинений і забитий дошками другий поверх старовинної ферми, дивовижі всього краю і незрозумілі голоси на пагорбах. Вілбурові на той час було чотири з половиною роки, на вигляд йому можна було дати всі п’ятнадцять. На його губах і щоках засіявся жорсткий темний поріст, а голос почав ламатися.

Ерл Сойєр вирушив до обійстя Уотлі в супроводі гурту репортерів та операторів і спробував звернути їхню увагу на дивний запах, який тепер, здається, просочувався й назовні із забитого горішнього поверху. Це був, за його словами, той самий запах, що він відчув у покинутому сараї для інструментів, коли закінчилися ремонтні роботи, той самий запах, що нагадував сморід, який іноді можна було відчути біля кам’яних кружал у горах. Данвіцький люд читав надруковані історії, посміюючись із очевидних помилок. Зокрема, вони не могли зрозуміти, чому писак настільки турбує те, що Старий Уотлі завжди платив за худобу старовинними золотими монетами. Що ж до самих Уотлі, то вони завжди зустрічали відвідувачів з погано прихованою неприязню, хоч і не наважувалися привертати до себе ще більше уваги грубим спротивом чи відмовою говорити.

IV

Упродовж наступного десятиліття хроніки родини Уотлі цілком вписувалися у плин життя цієї понурої общини, з періодичними загостреннями лише на час оргій у Вальпургієву ніч та напередодні Дня всіх святих[213]. Двічі на рік вони запалювали вогні на верхівці Вартового Пагорба, і в ті дні гора починала здригатися все сильніше і сильніше; проте решту року вони просто займалися собі своїми дивними й лиховісними справами на усамітненій фермі. З часом гості стали божитися, що звуки із забитого горішнього поверху долинали навіть тоді, коли все сімейство було на першому поверсі, і почали розмірковувати, наскільки швидко чи, навпаки, повільно помирає жертовна корова чи бичок. Велася мова про те, щоб поскаржитися Спілці запобігання жорстокості щодо тварин, але до цього так і не дійшло, бо данвіцький люд ніколи не горів бажанням привертати до себе увагу сторонніх.

Близько 1923 року, коли Вілбур був десятирічним хлопчиком, чий розум, голос, постава і бородате обличчя створювали враження цілковитої зрілості, на старому обійсті настала нова епоха столярування. Всі роботи проводилися на зачиненому горішньому поверсі, а з дерев’яних відходів люди зробили висновок, що малий з дідом викинули звідти все начиння, знявши навіть підлогу мансарди, в результаті чого утворився широкий відкритий простір поміж першим поверхом і гостроверхим дахом. Вони навіть знесли центральний комин, натомість прилаштувавши до іржавої печі ненадійну бляшану трубу ззовні фасаду.

Наступної після цих подій весни Старий Уотлі звернув увагу на все більші зграї дрімлюг, що прилітали з Долини Холодного Джерела і ночами кричали у них попід вікнами. Він вбачав у цьому певний знак і повторював завсідникам Озборна, що, мабуть, скоро настане його час.

— В’ни тетерка свистять в ритм мому диханню, — казав він, — і, я так думаю, готуют си лапати мою душу. В’ни знают, жи в’на скоро полетит, то й не хтять пропустити. Ви зуздрите, хлопці, як я вмру, чи в’ни ї’ злапали. Їк злапают, то до саміського заходу муть співати і сміятиси. Їк не злапают — то муть сидіти тихо. Я так лічу, жи межи ними і тими душами, жи в’ни лапают, деколи бувают крепкі бійки.

У ніч проти Свята врожаю11924 року Вілбур Уотлі терміново викликав доктора Гоґтона з Ейлзбері, вирушивши серед ночі своїм єдиним вцілілим конем, щоб зателефонувати тому із крамниці Озборна. Доктор застав Старого Уотлі в жахливому стані, серцевий ритм і хрипке дихання якого свідчили про те, що його кінець не за горами. Його потворна донька-альбіноска і внук із дивною бородою стояли біля смертного ложа, а з порожнього приміщення над ними долинали бентежливі відзвуки, схожі на ритмічне лопотіння і плюскіт хвиль, що накочуються на низький берег. Утім, доктора радше турбували крики нічних птахів надворі: незліченні полчища дрімлюг вигукували своє безкінечне диявольське послання, раз по раз бездоганно підлаштовуючись під хрипкі видихи помираючого. Це було моторошно і неприродно — як, зрештою, думав доктор Гоґтон, і все у цій місцевості, куди він поїхав украй неохоче, тільки з огляду на терміновий виклик.

Близько першої ночі Старий Уотлі опритомнів і, стримуючи хрипи, прокашляв своєму внукові ще кілька слів:

— Більше місця, Віллі, більше місця — і скоро. Ти ростеш — а в’но росте борше. В’но скоро вже б’де готове тобі служити. Відкрий ворота для Йоґ-Сотота тим довгим поспів’ям, ти ’го найдеш на 751 сторінці повної версії, і лиш тогди піднеси сірника до тюрми. Земний вогень то нігди не запалить.

Він був геть не при своєму розумі. Після паузи, під час якої зграя дрімлюг за вікном підлаштовувала свої завивання під зміни ритму дихання, а здалеку долинали перші відзвуки дивних шумів серед пагорбів, він додав ще кілька речень:

— Корми ’го регулярно, Віллі, але не захоплюйси; не дозволь ’му зашвидко вирости з приміщення, бо як в’но поламає стіни і вибереться до того, як ти відкриєшси Йоґ-Сототу, то всьо тото піде за водою. Лишень в’ни, з-поза, можуть ’го заставити плодитиси і працювати… Лиш в’ни, старі, як захтять вернутиси…

Але тут його мова знову зірвалася на хрипи, і Лавінія закричала, почувши, як під цю зміну підлаштувалися дрімлюги. Так тривало добру годину, аж поки з горла вмирущого не вирвався останній хрип. Доктор Гоґтон опустив зморшкуваті повіки на осклілі сірі очі, і тут раптом стихли крики птахів. Лавінія схлипувала, але Вілбур лише реготнув, прислухаючись до гуркотів, що відлунював на далеких пагорбах.

— Вони єго не запопали, — пробасив він.

На той час Вілбур став уже вченим, надзвичайно ерудованим, хоч і вельми однобічно, і був відомий своїм листуванням з численними далекими бібліотеками, в яких зберігалися стародавні рідкісні та заборонені книжки. У Данвічі його все більше й більше боялися та ненавиділи після того, як раптово зникло кілька молодих людей, а підозра майже що сама собою впала саме на його дім; проте він завжди спромагався спинити слідство за допомогою страху чи запасів давнього золота, яке все ще, так само як і за життя його діда, регулярно витрачалося на купівлю все більшої