Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

матері. Сайлас пішов завертати заблукалу телицю, але це одразу вилетіло йому з голови, щойно тьмаве світло його ліхтаря на мить вихопило з темряви дві постаті. Вони майже беззвучно мчали підліском, і враженому свідкові здалося, що вони обоє були голісінькі. Проте пізніше він не брався нічого напевне стверджувати про хлопчика, на якому, можливо, і було щось на кшталт кальсонів чи штанів. Після того ніколи не бачили живого і притомного Вілбура вбраного інакше, окрім як у наглухо застебнутий костюм, найменший натяк на неохайність в якому миттєво розлючував і насторожував його. Ця його разюча відмінність від неохайних матері та діда виставляла хлопця у вельми позитивному світлі, аж поки жах 1928 року не відкрив справжньої причини цього феномена.

Наступного січня чутки закрутилися довкола того, що «чорний гівнюк Лавінії» заговорив, і це в одинадцять місяців! Поголоски про це ширилися ще й тому, що в його мові не було ані тіні звичного для регіону акценту, і в ній не чулося звичного дитячого лепетання, чим не могли похвалитися навіть деякі трирічні і чотирирічні діти. Хлопець був не надто балакучим, але коли все ж говорив, то в його мові зринали геть не характерні для Данвіча та околиць особливості. Ця незвичність стосувалася не змісту сказаного, навіть не вживаних ним простих ідіом, а була радше пов’язана з інтонаціями, чи навіть з внутрішніми органами, які відповідали за ці звуки. Його зовнішність також вражала око нехарактерною для такого віку зрілістю; хоча у нього, як і в матері та діда, практично не було підборіддя, прямий і цілком сформований ніс, разом із виразом великих, темних, схожих на латинські очей надавали йому вигляду майже дорослого чоловіка з геть невідповідним його рокам інтелектом. А проте, незважаючи на це відчуття надзвичайного розуму, він був винятково потворним — щось цапине, чи принаймні звірине, було в його товстих губах, жовтавій пористій шкірі, жорсткому кучерявому волоссі та дивно видовжених вухах. Невдовзі його незлюбили чи не більше, ніж матір і діда, а всі здогади про його походження так чи інакше пов’язували із колишнім захопленням Старого Уотлі чаклунством та згадками про те, як колись задрижали пагорби, коли той викрикнув страхітливе ім’я Йоґ-Сотота, стоячи в кам’яному кружалі та тримаючи перед себе розгорнуту книгу. Собаки хлопця ненавиділи, тож йому постійно доводилось захищатися від них, коли ті, гавкаючи, визвірялися на нього.

III

А тим часом Старий Уотлі все купував і купував худобу, але череда його так і не зростала. Він також запасався деревиною і почав ремонт необжитих частин свого будинку — просторої гостродахої споруди, яка дальнім кінцем тулилася до скелястого схилу, хоча раніше старому з донькою завжди вистачало трьох найменш занедбаних кімнат на першому поверсі. Старий, мабуть, черпав сили з якогось дивовижного джерела, раз йому вистачало снаги на таку важку працю; він і досі часом бурмотів щось, мов несповна розуму, проте, здавалося, столярування йшло йому на користь. Власне, все почалося з народження Вілбура, коли старий раптом полагодив один із сараїв з інструментами, обшив його дошками і замкнув на здоровенний новенький замок. Зараз же, ремонтуючи закинуті горішні поверхи, він виявив себе неабияким майстром. Його дивацтво проявлялося лише в тому, що він наглухо позабивав усі вікна у відремонтованій частині будинку — хоча багато хто казав, що сама реконструкція була божевільною затією. Легше було пояснити те, що він обладнав ще одну кімнату внизу для свого онука, і дехто навіть бачив цю кімнату, хоча нікому так і не вдалося зазирнути до наглухо забарикадованого горішнього поверху. У цій кімнаті він поставив попід стінами високі дебелі полиці, на які поступово переносив, ретельно добираючи і впорядковуючи, всі ті зацвілі стародавні фоліанти та їхні частини, які доти валялися у найнесподіваніших закутках по всіх кімнатах будинку.

— Я з них і сам колись користався, — казав він, намагаючись посклеювати змережані готичними літерами сторінки за допомогою звареного на іржавій кухонній плиті клейстеру, — але хлопцю вони більше придадуться. Він зна, як ними розпорядиться, бо в тамтих книжках є всьо, шо йому тре’ вивчити.

Коли у вересні 1914 року Вілбурові виповнився рік і сім місяців, його розміри та тілобудова вже не могли не насторожувати. Він був зростом як дитина років чотирьох, цілком вільно говорив і був навдивовижу розумний. Хлопчик вільно собі бігав полями і пагорбами, а також супроводжував матір у всіх її блуканнях. Удома він старанно досліджував малюнки і таблиці у дідових книжках, а Старий Уотлі щодня у пообідню пору навчав і наставляв його. На той час з реставрацією будинку вже було покінчено, і люди, які бачили його після ремонту, дивувалися, чому одне з горішніх вікон переробили на міцні, обшиті дошками двері. Те вікно виходило у двір, під східним фронтоном, який майже впирався у схил пагорба; і всім було невтямки, чому до цих дверей від землі підвели дерев’яний хідник зі східцями. Приблизно під кінець цих будівельних робіт люди запримітили, що старий сарай з інструментами, який, відколи народився Вілбур, був наглухо замкнений, з позабиваними дошками вікнами, тепер знову занедбаний. Розчахнуті навстіж двері звисали з іржавих завіс, а коли Ерл Сойєр після того, як продав нову партію худоби Старому Уотлі, якось увійшов досередини, то був стривожений доволі дивним запахом, яким просякло це приміщення, — такий сморід, запевняв він, йому раніше доводилось відчувати хіба що біля індіанських кружал на пагорбах, і ніщо нормальне на цьому світі не може так пахнути. Хоча, з іншого боку, будинки і стайні данвіцького люду ніколи не славилися своєю привабливістю для нюхових рецепторів.

У наступні місяці не трапилося жодних дивовиж, окрім, хіба, того, що всі місцеві мешканці божилися, що поволі та невпинно гучнішає таємничий гул серед пагорбів. На Вальпургієву ніч 1915 року земля дрижала так, що це відчули навіть у Ейлзбері, а на тогорічний Галовін підземні поштовхи лунали в унісон із спалахами вогню — «тамтого відьомства Уотлі» — на верхівці Вартового Пагорба. Вілбур ріс як на дріжджах, і на вигляд йому було добрих десять років, коли насправді пішов тільки четвертий. Тепер він міг читати цілком самостійно, але говорив менше, ніж раніше. Він поринув в якусь дивну мовчанку, а люди вперше заговорили про те, що в його цапиному обличчі прозирає вишкір зла. Іноді він бурмотів щось незрозумілим жаргоном, наспівував дивні ритми, від яких у слухачів холонула кров, і їх огортав непоясненний жах. Ненависть, яку до нього відчували геть усі собаки, не можна було й далі ігнорувати, тож він був змушений носити із собою пістолет, щоб принаймні більш-менш безпечно пересуватися селом. І те, що хлопцеві іноді таки доводилося пускати в хід зброю, вочевидь не додавало йому популярності серед власників вартових псів.

Ті з небагатьох, хто навідував будинок Уотлі, зазвичай заставали Лавінію на самоті на першому поверсі, а з другого, забитого дошками, у цей час долинали крики і гучний тупіт ніг. Вона ніколи не розповідала, що її батько з малим роблять там нагорі, але одного разу зблідла як полотно і перелякалася абсолютно неадекватно до ситуації, коли вуличний торговець рибою, жартуючи, натиснув на клямку замкнених дверей, що вели на другий поверх. Той торговець потім розповідав гульвісам