Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Основний контингент складали такі, як він, пасажири, він упізнав жінку з дитиною, з якими летів, проте були також працівники летовища, в яких закінчилась зміна, і жменька осіб, які чи то когось проводжали, а зараз верталися, чи то належали до аеропортного життя, як метелики до увімкненого ліхтаря. Євген озирнувся, проте споруда аеропорту розчинилася за деревами, що разом з дорогою зімкнулися в нерівну лінію обрію.

Він тримав на колінах похідний наплічник зі скрученим поролоновим килимком, який у нього відтоді, коли лаштувався з класом у перший гірський похід. Більшість однокласників перейшли, як і він, до останнього щабля гімназійної освіти, поклавши відсвяткувати це гірськими стежками і ватрою просто нічного неба.

Коли піднімалися вгору, їм навперейми побіг табун коней, що паслися на вигоні між пагорбами. Хлопці розгубилися, і в розгубленості один із них простягнув яблуко. То було правильне рішення. Кінь схопив недогризок, коні поруч вимогливо заіржали, тоді хлопці витрусили з наплічників зо три тузені яблук, свій вітамінний провіант. Дівчата, збившись у гуртик полохливими сарнами, з-за хлопчачих спин зацікавлено спостерігали, як коні, ворушачи масивними губами, умиротворено ремиґали. Так вони зіткнулися з природою — незагнузданою, свавільною, мов стихія, таємничою і нестриманою, але то був тільки пролог. Коні мовби прибігли привітати їх.

То був відкуп — тварини більше не переслідували їх. В сільці, куди згодом спустилися по продукти, їм розповіли про кінську любов до яблук. Зір у коней прекрасний; забачивши яблуко, табун уже не відчепиться; туристи, які регулярно приїздили туди, залюбки підгодовували тварин, перетворюючи це на розвагу і фотосесії. Селфі з доместикованою, проте все ще свавільною природою. Хитрющі істоти, недовірливі й норовливі, ласі на дурняк поживитися; коні непомильно визначали, хто прибулець, а хто місцевий. Горян вони ігнорували.

То було перше випробування. Друге — коли ступали, з одного боку скеля, з іншого провалля, а вони, хлопці й дівчата, припавши спинами до скелі, тримаючись за неї вивернутими дозаду долонями, обернені лицями до прірви, стрімкої, наче хтось обрубав її, так що навіть рослини не могли втриматися на ній, просувалися ланцюжком, сантиметр за сантиметром. Вони відчували, як тремтіло під колінами. На одній ділянці прірва майже дотикалась до скелі, так що довелося розчепірювати ступні.

Третє — як спалахнуло дерево, в яке влучила блискавка, і вони дивилися на палаючий смолоскип, неспроможні відвести погляд, жаске і потрясне видовище, що прокидало памʼять про щось давнє, таке задавнене, що його годі пригадати так, як пригадується забута подія, — памʼять про цілком інакші взаємини людини й природи, про звʼязок, який продовжує існувати: десь там, глибоко-глибоко. Шлях людини — шлях внезалежнення; доісторична гармонія з довкіллям — не більше, ніж казка; наша схильність ідеалізувати минуле — те, що віддалене; воно здається привабливішим порівно з тим, котре ближче до нас. Ми проклали чималий шлях, але чи припинили поводитися, як варвари?

І вони пройшли, прийнявши виклик, щоб потім балансувати на гребені гори, на рівні неба, звідки хмари здавалися декораціями зі штучного пуху, що було мовби винагородою й одночасно новим випробуванням, неймовірне відчуття — хмарки висіли під ними. Прірва під ними щороку правила нових жертвопринесень — останнього сезону в її глибинах загинула сімʼя — батько, мати й донька. Вони довідаються про це в гірській корчмі, куди спустяться пообідати, вони багато всього почують.

За тієї поїздки їм чимало відкрилося. З віконця деревʼяної хатинки, яку винаймали, вони спостерігали, як витанцьовують блискавки. Здавалося, наче розряди справді танцюють, їхні зиґзаґи нагадували розкинуті в стрімкому, свавільному вихилянні руки. Щороку гори забирали людські життя, наче туристи приїздили туди, щоб знайти смерть.

Таким був відпочинок. Вони спустилися з гір з іншим досвідом — інакші, змужнілі, здорослішалі. Таке зближує цілком по-іншому. Хоч їхні шляхи розійшлися, вони залишилися друзями. Їх тримало щось спільне — таємниця, написана стрімким почерком у грозовому небі. Вони ще раз вирушили туди, вже студентами.

Коли він виходив з аеропорту, я ще не знала, що його звати Євген, і не здогадувалася про його існування, як і він про моє. Він зупинився вдихнути повітря. Повітря рідної землі. Він саме так сприймав її, хоча ніколи не був у Києві. Людина є тим, ким себе уявляє. Ким її робить поклик у ній.

— Таксі?

Чоловік, який звернувся до нього, зміряв його оцінним поглядом.

— Таксі не бажаєте?

— Ні, дякую.

— Недорого.

Євген заперечливо похитав головою.

— А куди вам?

Проте хлопець уже пішов далі. Йому здалось, що, сівши в таксі, він відгородиться від людей, тоді як приїхав бути разом з ними. Він не хотів нічого не побачити, промчавши крізь місто. Прагнув бути серед людей. З людьми своєї країни. Зануритися в її життя. Країни, що стала його тієї миті, як замість домовленої зустрічі вирушив до аеропорту. Хоча мав паспорт із тризубом, вона мовби наново стала його батьківщиною. Вперше по-справжньому. Він побачив попереду на зупинці автобус з написом sky bus і людей, які заходили досередини. Ще трохи, і ми зустрінемося.

Яким він був? Яким може бути хлопець, в якого ти закохана? Ми були разом, нам було добре. Євген шукав сенсу, прагнув збагнути себе. Спокійний, тендітний, відкритий — не скажеш, що за Зодіаком він — лев. Лише познайомившись із ним ближче, можна було відчути за зовнішньою делікатністю волю до життя і пізнання нескінченних можливостей, які воно відкриває. Ні, він був зовсім не наївним, відкритість — не наївність, він шукав сенсу, прагнув збагнути, ким є. Це його мучило. Він переживав особисту драму, події пришвидшили його самоусвідомлення.

Він вдався у батька — інженера, який дорослим відкрив у собі художника. Ні, Євген не малював. Палітрою, яку носив з собою, була зашурана до дір абетка — він навчився по ній читати і не розлучався з нею. Коли прощалися, він запитав у батька, чи може взяти її з собою. Вона була частиною його світу, його звʼязком. Він узяв її, як беруть улюблену іграшку. Євген навчив по ній читати сестру, літера за літерою, слово за словом. В гори, куди вирушав щороку на останньому рівні гімназії, брав щедро проілюстровану книжчину з собою. Грубі картонні сторінки зі згладженими кутами. Возив, наче Біблію; клав поруч і так засинав, а вночі, прокинувшись, шарудів рукою і не заспокоювався, доки не відчував поруч. Підсував під подушку і поринав у вмиротворений сон.

Абетка — рідний світ, в якому ще батько і мати, вони разом. Коли розгортав її, звідти лунав голос батька, з яким починав вивчати її. Євген знав звідти всі віршики й скоромовки, до останньої літери. Щоразу, коли він проказував їх, вони звучали