Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Мовби закрилися в собі, впізнавши в ньому чужинця, як колись замикали міські брами. Якщо це так, то що зраджує його? Похідний «європейський» наплічник? Євген демонстрував відкритість і сподівався на взаємність, почувався собою і найменше розраховував, що його сприймуть за чужинця. В його кишені лежав закордонний паспорт з таким самим тризубом, як на їхніх. Він усміхнувся й хотів щось відповісти тезці, однак тієї миті потік підхопив і поніс його.

Ще в аеропорту, тільки-но прибув, до нього спрямували низку запитань, що їх він потрактував за службову рутинність.

— Яка мета вашого перебування?

Питання спантеличило його. Його ще ніколи про таке не запитували. Він — вільний птах у вільному світі.

— Київ, — відповів Євген.

— Чим плануєте займатися в Києві?

Питання звучало дивно — куди дотепер їздив, ніхто не цікавився його намірами; це було його справою. На нього було вкрай просто й одночасно напрочуд важко відповісти. «Долучитися до друзів», — тоді як він ще нікого не знав, жодної душі, так само, як ми його, проте вже тоді ми були його друзями. Якщо він скаже так, прикордонник перепитає його: «Де ваші друзі?». І він відповість: «На Майдані».

— Нічим, — відповів натомість, спізнаючи при цьому велике полегшення.

— Ви турист?

— Ні, — Євген заперечливо замотав головою: якнайменше йому баглося бути туристом на своїй батьківщині, і хоча він не знав столиці і в його наміри входило познайомитися з нею ближче, проте прибув сюди зовсім не як турист. Його подорож не мала нічого спільного з таким статусом — навпаки, всіляко спростовувала його.

Хлопцеві навіть здалось необхідним повторити:

— Ні, я не турист.

— У вас тут родичі?

Євген пожвавився, підхопивши роль, в якій навіть не доводилося особливо імпровізувати:

— Я до тітки.

Прикордонник закрив паспорт:

— Проходьте.

Євген пройшов далі. Кілька десятків пасажирів чекало на багаж, обступивши вигнуту змією стрічку й утворивши її людську імітацію. Коли хлопець наблизився, стрічка саме ввімкнулася. Кілька хвилин вона рухалася порожньою, поки зʼявилася перша валіза. Впізнавши багаж, люди брали його і йшли. Їхнє місце заповнювали нові, які відбули прикордонний контроль.

Євгенового наплічника довго не було. Він хотів уже звернутися до когось із працівників, як упізнав скручений синій килимок для лежання. Нарешті килимок випірнув з квадратної темряви, наче вирвався з неї. До цього часу він користувався ним у горах, ніколи не стелив його на асфальті й ґранітних плитах міських майданів. Він прилаштував його до наплічника, як завжди, коли вирушав у похід. То був його найважливіший похід. «Благо, що речі видають після проходження паспортного контролю», — подумалося йому. Підстав затримати його не було, а килимок для спання не міг нею стати. «В рідної тітки не сплять на підлозі», — припустімо, йому дорікнули б так. А далі?

Працівниця митниці з неоднорідно пофарбованим набіло волоссям вивчала вміст його невигадливого спорядження. Забираючи наплічник, Євген усміхнувся, однак, зосереджена на екрані, де оголилися нутрощі наступної після його багажу валізи, працівниця не бачила його: для неї він припинив існувати тієї миті, коли наплічник виїхав з камери; якщо Євген існував для неї взагалі. Здавалося, наче жінка — частина цього сучасного й одночасно примітивного механізму. Наче багаж проходить через її власну утробу, і вона бачить його, як бачать плід на екрані апарата ультразвукової діагностики. До вмісту його наплічника в неї не було претензій.

Власників великогабаритних валіз відводили до окремого столу, де здійснювався ручний огляд. Його наплічник, хоч і довгий, вмістився, наче його спеціально скроїли; чубок з привʼязаним килимком уже висунувся, а нижній край щойно вʼїхав всередину.

Гучномовець оголошував авіарейси, а також правила користування аеропортом, ніби перелічував їх не для того, щоб їх дотримувалися, а щоб заповнити перерву, завадивши їй тривати надто довго. Наче мовчання було слабкістю, поразкою, могло про щось свідчити, могло вибовкнути щось вкрай небажане.

Оголошення про прибуття і відліт та правила аеропорту здійснювалися монотонним виразним голосом, час від часу в цю рутину вклинювалося «Вас вітає столиця України, місто-герой Київ», вибиваючись недоречною помпезністю. Наче місто — жива людина, велетенська колективна істота, яка вчинила подвиг. Наче вона сама вихваляє себе одним із мільйонів голосів, з яких складається. Всі, хто приземлявся, мали дізнаватись про це. В тій урочистості було щось застережливе, а може, й погрозливе, як погрожує жук, наставляючи лапки.

Реклама знімала ґрадус напруги, жінки й чоловіки на ній нічим не різнилися від тих, до яких звик, вони намагалися бути такими самими, мовби переконуючи, що ми — один спільний світ. Ласкаво просимо в Київ, місто контрастів, де сусідять минуле й майбутнє, байдужі одне до одного.

Мати не знала, що він тут. Вона не мала уявлення, де її син і що він не прийде на домовлену годину, тоді як прохала його звільнитися і бути заздалегідь, на півгодини раніше, адже така подія стається не щодня, і вони довго, чимало років готувались до неї — довше, ніж можна уявити.

Він мав вийти на двадцять хвилин раніше, не дослухавши лекції. Якоюсь мірою то був найурочистіший, переломний момент їхнього життя. Замість цього він сидів у літаку, занурений у читання книжки, обкладинка якої зображала розкошланого лисуватого старця з висолопленим язиком, що мовби кривлявся до того, хто брав її до рук. В Євгена було їх з собою дві — дочитавши цю, він добуде ту другу.

З хлопця ще не встигли опасти іскринки недавнього ширяння над хмарами, він мовби привіз з собою молекули іншого повітря — подих свободи, вільного світу: на одязі, речах, у тому, як тримався, словах. Флюїди, яких не міг зісканувати апарат контролю вмісту пасажирського багажу. І його погляд. Він говорив з легким кумедним акцентом, інколи йому бракувало слів, було видно, що він звик називати предмети інакше. Він соромився цього, шарівся, й коли ми казали йому, як те чи те називається, повторював, як старанний учень. Він прагнув бути таким, як ми, одним із нас, нічим з-поміж нас не вирізняючись — ні одягом, ні манерами, ні мовою; разом з нами, серед важкого повітря подій, що згущувалося над столицею. Ми були готові до всього, проте ніхто не думав, що так обернеться. Нікому з нас не хотілося думати про погане. В двадцять плюс-мінус років, якщо ти не поет-декадент, ти оптиміст.

Хоча маршрутка прямувала на залізничний вокзал, більшість пасажирів вийшла, і він разом з ними; потік перехожих підхопив і розчинив їхній гурт. Коли Євген покинув приміщення аеропорту, йому здалося, наче прилетів у південне місто на березі моря і коли їхав, роздивляючись у віконце краєвид, його не