Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Ти дурень, якщо думаєш, що я цього не знала, — сказала вона нарешті, її голос був низьким, із легкою тінню усмішки. — Але добре, що сказав. Бо я теж не хочу йти, не почувши цього.

они завмерли, дивлячись одне на одного. Її подих обпік його шкіру, нерівний і живий, а в її очах блиснула тінь — не страх, а щось, що вони обоє стримували. Максим стиснув щелепу, його рука на її плечі здригнулась, ніби він боровся з собою. Мить тягнулась, важка, як повітря перед бурею. Потім він нахилився — повільно, ніби чекав, що вона відступить, — але вона відповіла, їхні губи зіткнулись, не м’яко, але й не грубо, а з тихою силою. Це був не поцілунок із казок, а момент двох людей, що вкрали одне одного з хаосу — стриманий, але справжній.

Коли вони відсторонилися, Максим усе ще тримав її за плечі, його погляд був твердим, але спокійним. У його очах горіла рішучість — не різка, а тиха, як та, що тримала його в бурі.

— Ми в цьому разом, — сказав він коротко, його голос був упевненим, ніби це не вибір, а даність.

Кіра злегка кивнула, її обличчя залишалось зосередженим, але в очах промайнуло щось — тінь тієї довіри, що він бачив у залі, коли вона торкалась його рукава.

— Разом, — повторила вона, її тон був твердим, без сумнівів, але з теплом, яке вона рідко показувала.

Він притягнув її ближче, його руки лягли їй на талію — міцно, але не грубо. Їхнє дихання змішалось, нерівне й живе. Кіра не відступила, її тіло відгукнулось — не різко, а з напругою, що накопичувалась місяцями. У цьому світі, де вони були бійцями, виживальниками, такими моментами дихали рідко — коли могли бути просто собою, а не тінню Пустки.

Вона вдихнула, коли його пальці ковзнули по її спині, притискаючи її до себе. Її руки піднялись до його плечей, і вона відповіла на поцілунок — не жадібно, але з силою, що відображала їхні бої, їхнє виживання. Це не було про слабкість чи порятунок — це було про те, що вони ще живі, ще можуть відчувати.

Максим відчув її тепло крізь одяг, його руки потягнулись до її куртки, скидаючи її з плечей. Кіра допомогла, знявши її одним рухом, і вони зіткнулись знову — не як воїни перед битвою, а як люди, що вкрали мить у хаосу. Їх повело до вузького матраца, старого й жорсткого, але це не мало значення. Час тиснув, і їхні рухи були швидкими, нетерплячими — ніби вони знали, що ранок може все забрати.

Її пальці прослизнули під його сорочку, торкаючись шрамів — слідів бурі, Рейдерів, усього, що він пережив. Його руки знайшли її шкіру — гарячу, живу на тлі холодного повітря кімнати. Вони переплелись, шукаючи близькості, яку довго ховали за холодними поглядами й мовчанням. Її тихий зітхання прорізав тишу, коли він притиснув її ближче, і в цьому звуці було більше, ніж слова могли сказати.

Він глянув їй в очі — у них горіла рішучість і щось ще, що він бачив у залі, коли вона стояла поруч. У цей момент вони не були бійцями Пустки — вони були собою, живими, справжніми, попри все. Його рука потягнулась до її обличчя, прибравши пасмо волосся, і в цьому жесті було більше, ніж він міг сказати.

Коли все стихло, вони лежали поруч, їхнє дихання гуділо в унісон — важке, але поступово спокійніше. Кіра притулилась до його плеча, її тепло просочувалось крізь нього. Зовнішній світ — крики мутантів, свист вітру — зник, залишивши лише цю тишу. Він провів пальцями по її щоці, легкий рух, що здався чужим у їхньому світі.

— Ми знаємо, що це може бути кінець, — сказав він тихо, його голос був рівним, але чесним. — Але я більше не хочу відводити очі.

Вона підняла голову, її погляд зустрівся з його — серйозний, але з тінню усмішки, такої рідкісної для неї.

— Я не тікатиму, — відповіла вона, її голос був твердим, але м’яким. — Не від цього.

Він зітхнув, його рука обняла її за плечі, притягуючи ближче. Це не була обіцянка вічного — у Пустці таких не давали. Це була згода — тиха, непохитна, що вони вибрали одне одного, і жодна буря не зітре цього.

— Поки стоїмо, — сказав він, його тон був спокійним, як факт.
Кіра глянула на нього, її очі блиснули — не радістю, а силою.
— Поки дихаємо, — відповіла вона, і в її голосі звучала та сама рішучість, що тримала їх у залі.

Вони замовкли, лежачи поруч, відчуваючи тепло одне одного. Слова стали зайвими — їхній зв’язок, народжений у боях і натяках, говорив сам за себе. У цьому світі, де кожен день був боротьбою, вони знайшли причину триматись — не гучну, але справжню.