Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Осінь завжди оголює правду: у листі, що опадає,

у вітрі, що відкриває таємниці, і в поглядах,

які стають глибшими, ніж раніше.

— У тебе вже таке довге волосся, — підмітила Офелія, трохи нахиливши голову, щоб краще роздивитися мене. Її русе волосся було зібране у високий пучок, з-під якого вибивалися кілька грайливих локонів. — Наче в справжньої відьми. Признавайся, це якийсь чарівний відвар, що тобі готує Кассандр?

Я провела рукою по своїх рудих пасмах, що спадали до пояса, і всміхнулася:

— Ні, ніяких відварів. Я, до речі, не пам’ятаю себе з коротким волоссям. Мені завжди подобалося довге.

Ми з Офелією прогулювалися ринком, обираючи прикраси й покупки для святкування Самайну. Вона була одягнена в темно-зелений плащ із вишитими золотими візерунками — завжди привертала увагу своїм виглядом. Я ж несла в руках велику коробку з різними речами, хоча ані найменшого уявлення не мала, що робитиму з ними.

— І ще ось це, Корі, — гукнула Офелія, виймаючи з прилавка вінок із гілок і ягід глоду. — Щоб відігнати злих духів.

— Сумніваюся, що такі взагалі є, — пробурмотіла я, але все ж взяла вінок.

— О, видно, що ти нічого не знаєш про Аларію, — відповіла вона, трохи зупинившись і витончено покрутивши в руках свій власний вінок. — Самайн — це час, коли пелена між світом мертвих і живих найтонша. Мертві легко можуть прийти до тебе “в гості”.

— Кажеш так, наче до тебе вже хтось приходив, — скептично промовила я, роздивляючись черговий стіл із прикрасами.

— О так, привид мого колишнього, — підморгнула Офелія, наче це було щось буденне.

— І що ти зробила? — я не втрималася й засміялася, уявляючи її в компанії привида.

— Довелося попросити в нього вибачення за… ну, за все, — вона зітхнула й театрально закотила очі. — Інакше він би переслідував мене щороку.

Це прозвучало настільки абсурдно, що я засміялася ще дужче, ледве не впустивши коробку.

Нещодавно Кассандр провів мені лекцію про важливість Самайну, детально розповівши про всі традиції, але, за словами Ноли, він раніше не був таким захопленим підготовкою. «Наче тепер у нього є причина святкувати на повну», — сказала вона.

Жовтневе повітря було прохолодним і наповненим ароматами стиглих яблук, кориці й свіжозрубаного дерева. Під ногами хрустіло опале листя, яке вітер піднімав легкими вихорами. Небо було сірим, але не гнітючим, а скоріше заспокійливим, ніби навмисно створеним для такого осіннього дня.

— То що там у тебе з Вельмором? — між іншим запитала я, коли Офелія обирала кілька свічок із ароматом кардамону.

— Вельмор такий душка, — її очі засвітилися. — Він вилікував мене від безпробудного сну. Я й раніше не помічала цього, але він такий же здібний, як і Кассандр.

— На рахунок здібностей нічого не скажу, — я трохи усміхнулася, — але те, що Вельмор приємніший співрозмовник, — це точно. А ще він такий гарний. На твоєму місці я би придивилася до нього. Такий рідкісний експонат одразу заберуть.

— Думаєш? — Офелія повернулася до мене, її русі локони красиво обрамляли обличчя.

— Угу, — я кивнула, ледве стримуючи посмішку. — Ти би бачила, як на нього дивляться відьми, коли заходять у нашу крамницю. Очей не відводять.

— Хм, можливо ти й права, — вона замислилася, дивлячись на ринок. — Знаєш, Вельмор завжди був поруч. І чому я не звертала на нього увагу раніше?

Я бачила, як у її очах з’являється тепла цікавість, і це потішило мене.

— Що готуватимеш на Самайн? — запитала вона, коли ми підійшли до лавки з гарбузами й яблуками.

— Емм, не знаю. Готує в нас Нола, — знизала я плечима, беручи один із гарбузів до рук.

— Ох, — зітхнула Офелія, її погляд став трохи мрійливим. — Як я тобі заздрю. Духи-помічники — це така рідкість.

— Можливо, й справді щось приготувати, — задумливо сказала я, дивлячись на гарбуз.

Офелія усміхнулася, киваючи:

— Обов’язково! Самайн — це час для магії, їжі й тепла.

***

Я ледь донесла коробку з покупками до крамниці, трохи незграбно тримаючи її на руках. Усередині в мене було відчуття, що ця коробка важить як цілий гарбузовий візок.

— Нехай Кассандр потім забере додому, — сказала я Вельмору, який саме закінчував обслуговувати покупця. Його м’які темно-карі очі з теплою усмішкою завжди здавалися такими заспокійливими.

— Добре, — коротко відповів він, киваючи головою.

Я поглянула на чергового клієнта, який вибирав кілька пляшечок із настоянками, і вирішила більше не заважати.

— Ну, я пішла. Там вдома щось твориться. Здається, духи перевернули весь будинок догори дном, готуючись до цього Самайну, — пробурмотіла я, перевертаючи коробку в руках, ніби вона могла от-от зірватися.

— Це найважливіше свято в році, — промовив Вельмор із легким натяком на захоплення в голосі.