Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Ги-и-и-и-и!.. – протягнув перший. – Чуєш, Борсуче, а вона нічого так, можна й на постій до себе пустити, га?

– Дивись, повернеться Зар’яна, вона тобі пустить, – єхидно посміхнувся другий. – Опівночі маг Сухопил ставить захист. Нікого не впускаємо і не випускаємо з міста.

Мій погляд затримався на брамі: довгими товстими цвяхами до них був прибитий вінок із часнику, на якому бовтався тонкий срібний ланцюжок. Той, кого худий назвав Борсуком, усміхнувся:

– Це головний захист.

– А що так? – киваючи на вінок і, вдаючи, що нічого не знає, поцікавився Скріраніель.

– А ви що, не місцеві, чи що? Нічого не знаєте?

– Ні, – щиро здивувалася Іггірія. – Я ж кажу: мандрівники, трави шукаємо.

Білобрисий принюхався:

– Чогось ви смердите, наче могили потрошили.

– По болоту всю ніч ходили, шукали квіти плішорогого моху, – пояснила Іггірія. – Мало його цього року, ледве жменьку насмикали по купинах.

Борсук похмуро на нас подивився, але промовчав. А білявий, відчиняючи браму, попередив:

– У корчмі все розкажуть, там язиками метуть мов мітлою. А ти, – він кивнув на Іггірію, – заходь, якщо що. Моя хата третя від корчми. Запитай Зозулю – будь-хто скаже.

Іггірія, стримуючи усмішку, кивнула.

Ми увійшли до містечка. Воно майже нічим не відрізнялося від Смологорська, хіба що будинки все більше одноповерхові, та сторожова вежа – зруб і нижче. Вулицями, як ні в чому не бувало, з важливим виглядом ходили кури, на тинах сиділи величаві півні, зрідка перелітаючи з місця на місце. Усе місто – будинків двадцять, може, трохи більше. На відміну від Смологорська – Журбалінка оточена густим гостроколом.

Корчму знайшли одразу. Двоповерхову дерев’яну будівлю з широким ґанком, до якого вели три сходинки – дві темні і світла нижня, мабуть, нещодавно поміняли. Ще не встигли затоптати. Над ґанком – трикутний козирок. Ельфи зігнулися в три погибелі, заходячи в приземкувату будівлю. Корчмар дрімав за стійкою, підперши кулаком щоку. У такий час відвідувачів зазвичай мало. Це ввечері буде яблуку ніде впасти. А вдень усі зайняті роботами.

– Добрий день, доброму пану, – привіталася Іггірія. – Нам би пару кімнат зняти, та попоїсти.

Міцний дядько з густою каштановою бородою і червоним носом-картоплею миттєво розплющив очі. Ті були чорні, як у цигана.

– Є три вільні кімнати, – голос густий, гучний.

– Беремо, – відгукнувся Рані й дістав жменю монет. – І їжі якоїсь приготуй.

– Ялинко! – гаркнув корчмар.

Негайно біля стійки намалювалася юна подавальниця з тацею в руках.

– Обслужи та кімнати покажи панам.

Корчмар навіть не скривився, дивлячись на нас. Та й зрозуміло, людина бувала, надивився за своє життя багато чого.

– Слухаюся, дядьку Гринь, – і розвернулася до нас: – Чого бажаєте?

– А що є? – поцікавилася Ши.

– Каша перлова зі шкварками і підливою, каша пшоняна з підливою і тельбухами, і квасоля томлена в сметані.

– А сирі овочі чи фрукти є якісь? – продовжила Ши-Ранса.

– Звідки? Холодно вже. Хіба що яблук можу запропонувати та мускатних груш. Овочі є солоні: огірочки, помідорчики. Грибочки – грузді, лисички, опеньки. Накажете, так вам із цибулькою та олійкою зроблять. Пироги з капустою, горохом і рибою, от-от будуть готові.

Ши скривилася так, ніби їй живу жабу запропонували проковтнути. Зійшлися на різних кашах – від перловки я відмовилася, – пирогах, киселі та гарячому брусничному відварі. Ши принципово замовила капустяний салат, два яблука і грушу. Щоправда, подавальниця схаменулася:

– Ой, зовсім забула: капуста в нас жорсткувата, а от сирої редьки, цибулі чи буряків із морквою можу принести. То як? Подати?

Ми з Кхиброю перезирнулися і стримали регіт. Де тільки сили брати від такої їжі? Ши гордо відмовилася. А я б із задоволенням подивилася, як ця пані Досконалість гризе сиру цибулину.

Подавальниця крутнулася вужем і зникла. Ми зсунули два столи й сіли чекати на замовлення. Правильно я зробила, що відмовилася від перловки – вона виявилася напівсирою зі старими шкварками. Подавальниця тільки розвела руками – вона не готує. Кликати кухаря безглуздо. У таких містечках рідко буває хороша кухня. Дали миску гарячої юшки – і радуйся. Каша до зубів не липне – і добре. Пшоняна виявилася трохи кращою. Я з’їла кілька ложок, решту віддала Герці. Зате пироги тут були на славу: рум’яні, з тонким тістом і горою начинки. Я промовчала, коли Шафран сів на грушу і продірявив її хоботком. Фамільяри теж повітрям не харчуються. Та й чи багато клопу треба?

– Які новини в місті, а то ми все по лісах та по лісах, – здалеку почала Іггірія.

– Ви б обережніше, – ставлячи на тацю брудний посуд, відповіла Ялинка і перейшла на шепіт, попередньо кинувши погляд на дядька: – Упир прокинувся! Кажуть, що днями в Дроболомському лісі знайшли труп молоденької селянки, а на шиї – дві дірочки, немов звір укусив. Дівчинці років п’ятнадцять, гарненька, хоч картини малюй. Подумали, що звір на неї якийсь напав. Бліда як Маруна. Ані краплі крові в ній немає. Вечоріло вже. Не залишати ж труп на поталу звірам. Ну, мужики її до нашої знахарки й притягли, щоб глянула, від чого померла бідося. А та як побачила труп її, так і запричитала, за які такі гріхи, мовляв, вони їй у хату упириху притягли. Загалом, зняла вона з себе срібний браслет та на руку дівиці й одягла. Не встигла застебнути застібку, як селянка очиська витріщила, засичала, мовляв, ти за це поплатишся, господар тебе з-під землі виколупає. І миттєво полум’ям спалахнула.