Читати книгу - "Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності, Ольга Обська"

Карету плавно погойдувало і думки Поліни теж потрохи вирівнялися. Мудреці вважають, що все в цьому житті відбувається недарма. Ось так, філософськи, і треба ставитися до того, що трапилося з Поліною. Хто ця дивна Заїра: друг чи ворог? На кого вона працює, чому втрутилася у долю Поліни, чому перевернула все з ніг на голову? Хто дав їй таке право? Хотілося вірити, що у всьому цьому був якийсь глибокий зміст. Може, Поля з часом зрозуміє який?

Червоне Нічне Світило сховалося за хмарами. Стало ще темніше. А потім з неба посипало: сніжинка за сніжинкою. Поліна дивилася у вікно — гарно. Здавалося, час трохи сповільнив свій хід. Хоча ні, це не час, це кучер спеціально зменшив швидкість, щоб обігнути віз, що застряг посеред дороги.

Поліна з цікавістю почала розглядати пасажирку застряглого транспортного засобу — худеньку молоду жінку, яка сиділа на тонкій підстилці з соломи. Її помітно округлий животик говорив про те, що вона вагітна. На око термін був чималим. Поля зловила зляканий розгублений погляд жінки, і в неї кольнуло в грудях. Судячи з того, як нахилився віз, поломка серйозна, а значить жінка і чоловік похилого віку, який виступав у ролі візника, застрягли тут надовго.

— Фатбере, пригальмуй, — звеліла Поліна кучерові.

Вона вийшла з карети дізнатися, що сталося. Чоловік представився Тріфом — мешканцем навколишнього села. Пояснив, що везе онучку в інше село до повитухи.

— Хотіли домовитися з Афросією, щоб допомогла, коли настане час народжувати.

У них тут що, одна повитуха на кілька сіл?

— Вже проїхали більше половини шляху, а тут така невдача. Віз розвалився, — розвів руками дід, стримуючи зітхання. — Тепер не втямлю, як його полагодити.

Жінка у розмову не втручалася. Сиділа мовчки і дивилася на Поліну з дивним благанням. Поля підійшла до неї ближче. Господи, та вона зовсім молода. Мабуть, років дев'ятнадцять, не більше. Вона болісно щулилася, ніби їй холодно. Але на лобі Поліна помітила піт.

— З вами все гаразд?

— Пані, допоможіть, — прошепотіла вона ледве чутно. — Я не знаю, що мені робити, — подивилася вона зацькованим звірятком.

Поля підійшла ще ближче і нахилилася над нею.

— Що не так, люба?

— Здається, мій час настав.

Стільки було страху, розпачу та благання в словах, що злетіли зі знекровлених губ, у її розширених зіницях, розгубленому погляді. Поліна всім своїм єством відчула те, що відчувала ця, насправді, ще дівчинка, коли усвідомила, що з нею відбувається. Пізній вечір. Порожня дорога. Навколо нікого. Лише її літній дідусь. Але що він тямить у жіночих справах? Вона навіть не наважується зізнатися йому, що пологи вже почалися. Пологи почалися???!!! Поліна сама злякалася своєї думки. Адреналін ринув у кров. Ні! Тільки не це! Тільки не пологи! У цій глухомані? Без кваліфікованої допомоги? У повній антисанітарії? Тут навіть чистих рушників немає. Краще нехай це будуть хибні перейми. Адже таке буває, особливо під час першої вагітності — Поліна читала.

Вона посміхнулася найспокійнішою усмішкою, на яку тільки була здатна.

— Чому ти вирішила, що час уже настав, Лайбі?

Лайбі — так називав свою онучку дід. Гарне ім'я. Напевно, скорочене. Але Поліні було не до церемоній, вона продовжила випитувати:

  — Ти рахувала, скільки минуло після… — як би це назвати? — Після останнього жіночого циклу?

— Рахувала. Я знаю як. Мене подруга навчила. Я думала, що маю ще три тижні. Але… — її очі сповнилися сльозами, — мабуть, боги вирішили, що це має статися сьогодні… Пані, прошу, допоможіть, — промовила вона з такою безнадією. Наче не вірячи, що хоч комусь може бути до неї діло. Тим паче знатній пані.

— У тебе відійшли води? — Здогадалася Поліна.

Лайбі зблідла ще більше.

— Води?.. — прошепотіла вона, знову вкриваючись потом. — Думаю, що так.

Сумнівів не залишилося — у Лайбі справді почалися пологи. Поліну охопила паніка. Сотні думок встигли промайнути в голові за секунду. І головне — не можна панікувати. Вона має взяти на себе відповідальність за все, що тут зараз відбувається. Більше просто нема кому. Серед усіх, хто тут присутній, у Поліни єдиної є хоч якісь знання про пологи. А в кого ще? Тут кілька слуг-чоловіків і пара служниць — молоденьких дівчат, які ще не народжували. Поліна, звичайно, теж зовсім не медик, але ж вона читала масу літератури, чула стільки розповідей подруг, зрештою, дивилася з десяток медичних серіалів. Ні, це не означало, що вона готова приймати пологи. Тільки не це! Але організувати екстрену доставку породіллі до повитухи зможе.

Вона почала роздавати чіткі короткі команди слугам, дивуючись, як впевнено звучить її голос.

— Змінюємо маршрут. Їдемо до найближчого села, де є повитуха. Трифе, сядете на козли поруч із кучером — показуватимете дорогу. Фатбере, гнатимеш коней так швидко, як тільки зможеш. Тасене, Відаре, допоможіть Лайбі пересісти в нашу карету.

Все навколо почало рухатися. Слуги діяли чітко і мовчки.

— І ще, Відаре, перенеси в нашу карету мою скриню. Ту, що з мідними ручками, скомандувала Поліна насамкінець.

У скрині, крім іншого, лежали чисті рушники. Ох, як не хотілося, щоб до цього дійшло… але краще підстрахуватися.

Поліна збиралася відправити Глорі у другу карету — до слуг, але мала проявила твердість. Сказала, що поїде разом із Полею та Лайбі.

— Раптом знадобиться моя допомога?

Поліна дозволила. Вона вірила у свою Кульбабку. У дівчинки вистачить стійкості та мужності, що б не сталося.

За кілька хвилин карета вже мчала по дорозі. Поліна сиділа поряд із Лайбі. Та міцно тримала за руку. В її очах стояли сльози вдячності. Але страх, як і раніше, не відпускав її. Перейми посилювалися. Вона ледве могла стримувати стогін. Поліна теж боялася. Але своїх переживань не показувала. Як справжня акушерка випромінювала незворушність і вчила Лайбі, як правильно дихати під час переймів і в проміжках між ними. Та беззаперечно та старанно виконувала всі настанови.