Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Білл?

І, зробивши глибокий вдих, звелів:

— Поверніть Юду Іскаріота на зйомки!

Сповненим ненависті поглядом він дивився, як я розношу ті три подушки на їхні законні місця.

— І це все, про що ти приходив говорити?

— Поки що, — відповів я, крутнувши ручку дверей.

— А ти щось чув про свого друга, Роя Гольдстрома? — зненацька спитав він.

— Я гадав, ви знаєте! — сказав я — і затнувся.

«Обережно!» — подумалося.

— Той придурок десь просто завіявся, — швидко сказав я. — Забрав усі речі зі свого помешкання й виїхав з міста. Дурень заплішений. Віднині він мені не друг. Він — разом із тим його глиняним Чудовиськом!

Менні Ляйбер пильно подивився на мене.

— То хай собі й котиться під три чорти. Працювати з Вонґом тобі краще сподобається.

— Авжеж. Фріц та Ісус.

— Що?

— Ісус і Фріц.

І я вийшов.

33

Поволі, нога за ногою, я повертався до будиночка моїх дідуся-бабусі, загубленого десь у минулому.

— А ти певен, що то Рой пробіг годину тому?

— Де в дідька те знаття? Так, ні, можливо. Немає в мене зв’язку-послідовності. Ті випиті мартіні, серед дня, це ж не для мене. А ще ж… — я підніс догори сценарій, — маю вирізати звідси два фунти, а додати — лиш три крихти. На поміч!

Тут я помітив, що Крамлі тримає в руці записник.

— Що там?

— Обдзвонив три автографні агенції. Усі вони знають Кларенса…

— Чудово!

— Ні, не так. Усі кажуть одне й те саме. Параноїк. Нікому не дає ні прізвища, ні номера телефону, ні адреси. Усім їм сказав, що боїться. Але не пограбування, ні, а що його вб’ють. А тоді вже й пограбують. П’ять тисяч фотографій, шість тисяч автографів — на такому скарбі він і сидить. Тож, можливо, тієї ночі він не впізнав Чудовиська, але злякався, що Чудовисько впізнало його, що воно знає, де він мешкає, і може прийти, щоб розправитися з ним.

— Ні-ні, це не узгоджується.

— Кларенс, на прізвище ім’ярек, завжди, як сказали мені люди з тих агенцій, брав лише готівку, платив готівкою. Жодних чеків — тож ніяк не вистежити його цим шляхом. Ніколи не користувався послугами пошти. Регулярно з’являвся, щоб домовитися про справи, а тоді зникав на цілі місяці. Глухий кут. І з «Браун-Дербі» також глухо. Підходив я мило-лагідно, але метрдот кинув слухавку. Вибач, хлопче. Гей…!

Саме цієї миті, мов за графіком, знову вигулькнула, хоча ще далеченько, та сама римська фаланга. Легіонери наближалися, весело вигукуючи та лаючись. Забувши про обачність і затамувавши віддих, я вихилився у вікно.

А Крамлі спитав:

— Чи ж це та сама ватага, про якути розповідав, що начебто і Рой з ними?

— Еге ж.

— А наразі він теж із ними?

— Щось не бачу його…

Тут Крамлі як вибухне.

— А хай йому сто дідьків у печінки! І чого тому клятому висікаці гасати, мов якому придурку, довкола студії? Чом він не втече з міста, не вшиється звідси під три чорти?! Чого він наче приклеєний до цієї пастки? Аби тут його й уколошкали?! Сто раз міг би вжe втекти, так ні ж: засів тутечки й накликає біду ще й на тебе, і на мене! Чому?!

— Помста! — сказав я. — За всі скоєні вбивства.

— Які ще вбивства?!

— А всіх тих тварючок, найдорожчих його друзяк.

— Дурня.

— Послухай, Краме. Як довго ти вже поживаєш у своїй хаті, в тутешній Венеції? Якихось двадцять-двадцять п’ять років? Насадив і ті живоплоти, кожну деревинку, і кожен кущик, і моріжок засіяв, збудував на задвірках оту тростинову хижку, поставив там звукове обладнання, влаштував дощування, та й ще багато чого насадив-насіяв: і бамбуків, й орхідей, та броскви, та цитрини, та абрикос… А що, якби я оце вдерся туди котроїсь ночі та все понівечив, повирубував дерева, витоптав твої троянди, спалив хижку, повикидав звукові установки на вулицю… що б ти тоді зробив?

Крамлі задумався над цією паралеллю й весь аж побуряковів.

— Тут точнісінько так само, — спокійно провадив я. — Навряд чи Рой хоч коли одружиться. А оце ж допіру всіх його діток, усе його життя взяли та й втоптали в порох. Убили все, що він усеньке своє життя любив. Тож цілком можливо, що він тільки тому прикипів до цієї місцини, аби відшкодувати оті смерті, аби спробувати, як оце й ми з тобою намагаємось, розшукати те Чудовисько і вбити його. Та навіть коли б я сам був Роєм, атож, то теж лишився б на місці, сховався і все шукав би того вбивцю, аби і його поховати вкупі з тими, кого він понищив.

— Мої лимонові дерева, га? — мовив Крамлі, задивившись у напрямку моря. — Мої орхідеї, мій дощовий праліс? Щоб хтось їх повирубував, повиривав? Ну-ну.

Фаланга пробігла внизу, скупана в прощально-вечоровому осонні, й пірнула в блакитні тіні.

Але з ними не було високого-цибатого вояка, того журавля-курлики.

Гупання сандалій та гуки вщухли.

— Їдьмо додому, — сказав Крамлі.

Опівночі зненацька здійнявся дужий вітер, засвистав, продираючись крізь крамлінський африканський сад.

Крамлі пильно подивився на мене.

— Я відчуваю: щось насувається.

І воно насунулось.

— «Браун-Дербі»! — приголомшено вигукнув я. — Боже мій, і чом я не додумався до цього досі? Того вечора Кларенс панічно втік геть. Так нестямно тікав, що й портфель свій згубив! І лишився той його портфель лежати біля дверей «Браун-Дербі». Хтось же та мав його підібрати. Може бути, що портфель і досі там лежить, чекаючи, поки Кларенс заспокоїться і насмілиться підкрастись і забрати свою згубу. А в тому портфелі має ж бути і його адреса!

— Добра зачіпка, — похвалив мене Крамлі. — Понишпорю цим слідом.

Знову прогув нічний вітер, вельми сумним зітханням промчавши поміж цитрин і помаранчів.

— А ще…

— Ще?

— Та знову той самий «Браун-Дербі». Їхній метрдот навряд чи стане розмовляти з нами, але я знаю декого, хто щотижня, роками, там обідав, ще як я був дитям…

— О Боже! — зітхнув Крамлі. — Реттіґан! Вона ж тебе живцем згамає.

— Моя любов захистить мене!

— Господи! Її б у мішок та й удобрити всю долину Сан-Фернандо.

— Ну, то дружба вбереже. Ти ж нічим мені не зашкодиш, правда?

— І не розраховуй на таке.

— Ми мусимо чимсь тут зарадити. Рой ховається — у такому небезпечному місці. Якщо його виявлять, хоч би й хто, він — труп.

— Та й ти, — докинув Крамлі, — якщо надто вже захопишся роллю нишпорки-любителя. Але година пізня. Опівніч.

— А Констанс якраз прокидається!

— Трансильванський час? Дідько! — Крамлі зробив