Читати книгу - "Трилогія смерті"

— І це ви вже й поблагословили мене?

— Та весь час, поки ми з тобою розмовляли, я тебе й благословляв, сину мій! Увесь час. Іди ж!

31

Я уткнув голову в демонстраційну кімнату № 4 й запитав:

— Де Юда?

— Оце ж і є наш пароль! — вигукнув Фріц Вонґ. — Ось тобі три мартіні! Пий!

— Не люблю мартіні, — заявив я. — Але хай там як, а я маю вилучити це зі системи моїх звичок. Міс Ботвін!

— Меґґі, — тихо тішачись і тримаючи свою камеру на колінах, виправила вона мене.

— Я за стільки років так багато начувся про вас, а захоплювався вами все життя. Наразі тільки й маю сказати, що радий цій нагоді попрацювати з…

— Так, так, — мило урвала вона мене. — Але ви помиляєтеся. Я зовсім не геній. Я… як ви називаєте тих жуків, що гасають по ставках, вишукуючи дрібніших комах?

— Плавунці?

— Плавунці! Ти думаєш, що ті кляті жучки потопляться, а вони рухаються собі по тонесенькій плівці на поверхні води. Поверхневий натяг. Вони так розподіляють свою вагу, так витягують свої ручки-ніжки, щоб нізащо не зруйнувати плівки поверхневого натягу. Ну, і якщо це не я, то що ж тоді? Я розподіляю свою вагу, випростую всі чотири кінцівки, аби не порвати плівки, по якій катаюся. Я ще не потонула — не зникла з поля зору. Але я не найкраща й ніяке не чадо, мені просто віддавна таланить. Але я дякую вам, хлопче, за комплімент, тож вище голову, як велить вам Фріц! Оці мартіні. Зараз ви переконаєтеся, що жодних чудес я не робила з матеріалом, що прокрутиться за мить, — вона обернула свій тонкий профіль і тихо гукнула комусь у демонстраційній кімнаті: — Джиммі? Давай!

Світло померкло, екран задзумів, розсунулись завіси. Необроблена зйомка замерехтіла на полотні, у музичному, не дописаному ще супроводі Міклоша Роси. Це останнє мені сподобалося.

Плівка розкручувалась, а я час від часу зиркав на Фріца й Меґґі. Вони скидалися на людей, котрі підскакують на диких, необ’їжджених конях. Та я чинив так само, притиснутий до спинки стільця припливною хвилею образів.

Моя рука покрадьки схопила одне мартіні.

— Молодець! — пошепки похвалив Фріц.

Коли демонстрація скінчилася й блиснуло світло, ми трохи посиділи мовчки.

— А як це так, — запитав я нарешті, — що стільки нового метражу ви відзняли в сутінках чи навіть поночі?

— Мені нестерпна реальність, — Фріців монокль люто блиснув на порожній екран. — Наразі половина графіка цього фільму — це захід сонця. Ну, й надвечір уже зламано хребта дневі. Коли заходить сонце, я з великим полегшенням зітхаю: пережито ще один день! Щоночі я працюю до другої: тоді не треба стикатися з реальними людьми, з реальним освітленням. Два роки тому я поставив собі контактні лінзи. Та й викинув їх у вікно! Чому? Бо почав бачити пори на людських обличчях, та й на власному теж. Місячні кратери. Віспини. Дідько! Ви подивіться мої останні фільми. Там немає залитих сонцем людей. «Опівнічна пані». «Довга пітьма». «Убивства о третій ранку». «Смерть удосвіта». А зараз, дитинко, що ти скажеш про цю Богом прокляту індичку галілейську — про «Христа в саду», «Цезаря на дереві»?

Меґгі Ботвін зневірено заворушилася в тінях і відкрила свою ручну камеру.

Я прокашлявся.

— Чи повинна моя оповідь запаперити всі дірки цього сценарію?

— Прикрити Цезареві зад? Так!

Фріц Вонґ засміявся і всім поналивав напоїв.

А Меґгі Ботвін додала:

— А ще ми посилаємо вас до Менні Ляйбера — поговорити з ним про Юду.

— Навіщо!!?

— Єврейський Лев, — сказав Фріц, — мусить насолодитися плоттю Іллінойського Баптиста. Можливо, він тебе й вислухає, поки висмикуватиме твої ніжки.

Я вихилив свій другий келих.

— Маю сказати йому, — видихнув я, — що все воно не таке вже й нікудишнє.

Тут щось завуркотіло.

Це камера Меґґі Ботвін сфокусувалася на моменті початкового мого сп’яніння.

— І це ви скрізь носитеся зі своєю камерою?

— Атож, — відповіла вона. — За сорок років не було жодного такого дня, щоб я не засильцювала якої мишки з-поміж могутніх. Вони не посміють викинути мене. Я можу начикати дев’ять годин участі отих клятих пришелепків у парадах і влаштувати прем’єрний показ на Ґроменовій «Китайщині». Цікаво? Прийдіть подивіться!

Фріц наповнив мені келих.

— Готовий закритися.

Я випив.

А камера знай собі вурчала.

32

Менні Ляйбер сидів на краєчку свого стола й відтинав голову великій сигарі одним із тих стодоларових золотих дангілських сигарорізів. Він скривився, дивлячись, як я, увійшовши, обходжу офіс, вивчаючи кілька виставлених тут дуже низьких диванів.

— Щось не так?

— Ці софи, — сказав я, — такі низькі, що як сядеш, то вже й не встанеш.

І сів. Опинившись на висоті одного фута від підлоги, я тепер дивився вгору на Менні Ляйбера, що височів, наче цезар, який засідлав світ мов коняку.

Закректавши, я звівся на ноги й почав збирати подушки. Поклав їх три штуки одну на одну й сам сів зверху.

— Що ти в дідька тут витворяєш?

Менні зісковзнув на підлогу зі свого стола.

— Та хочу, розмовляючи з вами, дивитися вам у вічі. А то в цих ямах можна й в’язи скрутити.

Менні Ляйбер аж скипів, куснув свою сигару й знову видерся-всівся на крайчику свого стола.

— Ну, то що? — гаркнув він.

— Щойно Фріц показав мені грубий монтаж свого фільму, — сказав я. — І там немає Юди Іскаріота. Хто його вбив?

— Що-о!?

— Без Юди немає ж Христа. Чому Юда раптом став невидимим його учнем?

Це вперше я побачив, як невеличкий задок Менні Ляйбера засовався по скляній стільниці. Він смокнув свою нерозкурену сигару, блиснувши на мене зизим оком, та так і лишив її нерозкурену.

— Я наказав вирізати Юду! Я не хочу випустити антисемітський фільм!

— Як? — вибухнув я, зірвавшись на рівні ноги. — Але ж фільм цей має вийти на екрани до Пасхи, чи не так? І за той тиждень його подивиться мільйон баптистів. Його подивляться чи не два мільйони лютеран.

— Та певне.

— І десять мільйонів католиків?

— Так!

— Два унітаріїв?

— Два…?

— І як вони видибають на Пасхальну неділю, то так і спитають: «Хто вирізав Юду Іскаріота з фільму?». А їм скажуть: «А Менні Ляйбер вирізав!»

Запала довга мовчанка. Менні Ляйбер кинув свою незапалену сигару. Пришпилюючи мене до софи крижаним поглядом, він потягся рукою до білого телефону.