Читати книгу - "Невинна й небезпечна, Ольга Обська"

З самого ранку Жільберт викликала дочку додому для розмови. На момент, коли Сюзон з'явилася, настрій уже вирівнявся. Жільберт була впевнена, що ідея спрацює. Чуття та хватка ще жодного разу не підводили її. До таких справ у Жільберт був справжній хист. Тому вона й досягла того, чого хотіла. Не сьогодні-завтра порідниться з королівською родиною. Триматиме всю столицю в кулаку. Аристократки найзнатніших родів будуть до неї на уклін вишиковуватися. Всі двері будуть для неї привітно відчинені. Що ж, вона це заслужила.

Розмову з дочкою почала з розпитування, як у тієї йдуть справи з Себастіном. Дівча щось мимрило, не давало конкретних відповідей. Це дратувало. Сюзон недурна, то чому не пустить у хід хитрощі, яким її навчала мати? Час починати прискорювати хід подій. Жільберт посварила її, як сварила, коли та навчалася в пансіоні. Нехай знає, що прихильність матері ще потрібно заслужити.

— Гаразд, — вона трохи зменшила строгість тону, — сядь сюди, ближче, — кивнула на сусіднє крісло. — Я маю для тебе особливе завдання. Сподіваюся, ти виявиш старанність і не розчаруєш мене.

Жільберт розповіла Сюзон, що від неї потрібно, а та у відповідь раптом зіскочила з крісла і заявила:

— Я не буду цього робити!

— Що це означає — не будеш?! — Жільберт задихнулася від обурення. З чого це раптом ця мала плюгавка вирішила, що може виявляти непослух матері?

— Мені бридко навіть чути подібне! — Сюзон попрямувала до дверей.

— Зупинися негайно!

Дівча й не подумало виконувати наказ. Жільберт розлютилася. Вона обійшла мерзотницю, схопила за руку і різко потягла назад у крісло:

— Сядь, я сказала! Ти що собі дозволяєш? Забула, що я твоя мати? Забула, хто тебе виростив?! Хто вивів у люди, навчив розуму?!

Сюзон різко висмикнула руку і процідила холодно:

— Іноді я шкодую, що не сирота.

— Ах ти, погань! — Жільберт розмахнулася для удару, але Сюзон вивернулася.

А наступної миті двері в кімнату відчинилися. Слуга зі зляканим виразом обличчя повідомив:

— Пані Жільберт, до вас пристав Його Величності.

— Пристав? — неприємний здогад здавив груди. — Клав’є, попроси гостя почекати, — Жільберт був потрібен час, щоб зібратися з думками.

Але слова немовби були сказані в порожнечу. Королівський пристав чекати не збирався. Він відсунув убік Клав’є і зайшов до кімнати.

— Дозвольте запропонувати вам крісло. Може, чаю? — заметушилася Жільберт.

Але пристав проігнорував її белькотіння.

— Мені наказано оголосити волю короля, — холодні байдужі слова боляче вдарили в барабанні перетинки.

Він розгорнув аркуш паперу. Шелест документу здався схожим на звук змії, що повзе по пожухлому листі та готується випустити в жертву свою отруту.

— Його Величність Модест Другий наказує родині Жільберт сьогодні ж вирушити у північну провінцію…

У північну провінцію?!.. Палаци, бали, прийоми, вишукані частування, пишні сукні, шикарні прикраси, улесливі посмішки, благоговійні реверанси та поклони, дорогі подарунки — все те, що Жільберт вже практично тримала в руках, все це тут і зараз забирали у неї.

— За що? — заломила вона руки.

Але пристав продовжував зачитувати наказ все з тією ж крижаною байдужістю.

— …відтепер і назавжди вам забороняється з'являтися у столиці та її околицях… — слова пролунали як звук забиття останнього цвяху в кришку труни її марних сподівань. Жільберт так смикнула себе за волосся, що в руці залишилося вирване пасмо. Вона заревіла.

А пристав, як ніде нічого, закінчував читати слова на королівському свитку.

— Наказ не стосується старшої дочки, — він розвернувся до Сюзон. — Вас Його Величність просить залишитися його гостею та повернутися до палацу.