Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Тиша знову заповнила залу, але цього разу вона була живою — не гнітючою, а пронизаною тихим схваленням і готовністю. Максим стояв біля столу, його погляд блукав по обличчях, що чекали його слова. Він глибоко вдихнув, відчуваючи, як повітря обпалює легені. Йому потрібні були не просто бійці, а ті, кому він міг довірити життя — і чиє життя він боявся втратити. Кожен вибір тиснув більше, ніж він був готовий витримати.

Він мовчав. У голові крутились образи — люди, що йшли з ним через Пустку, через кров і попіл. Арсен, чий грубий голос і знання стежок не раз витягали їх із прірви. Діма, чий розум і руки лагодили все, від зброї до надії. Герман, брат по зброї, чий холодний спокій тримав його, коли все падало. Аліна, чий шлях із Рейдерами був сповнений тіней, але чия сила й знання Янтаря робили її ключем. Це були не просто імена — це були шрами, що пульсували в його душі.

Зал гудів — тихо, майже непомітно. Представники кланів переглядались, шепіт котився хвилями. Хтось стискав кулаки, хтось сидів із кам’яним обличчям, змирившись, що їх не виберуть. Лідер Тіней примружив очі, свердлячи Максима, але той не відвів погляду. Кольт сидів на чолі, спокійний, але пильний — він не квапив.

Максим не називав імен уголос, але вони вже горіли в його думках. Герман зловив його погляд — короткий, твердий, і Максим ледь кивнув. Арсен усміхнувся своєю кривою усмішкою, ніби знав. Діма поправив щось у кишені — звичний жест готовності. Аліна стояла далі, її очі блиснули, коли їхні погляди перетнулись — вона чекала. Напруга росла, але шепоти стихали. Усі відчували: вибір зроблено.

Кольт порушив тишу, його голос різонув, як удар:

— Ми всі розуміємо, що ця місія — наш шанс, — сказав він, обводячи зал поглядом. — Ми вислухали один одного, внесли своє. Час діяти. Закінчуємо нараду.

Люди почали вставати, їхні кроки загуділи. Напруга спадала, змішуючись із полегшенням. Хтось шепотів про плани, хтось мовчки йшов до виходу. Максим підвівся повільно, його рух був важким. Він глянув на Аліну, Діму, Германа, Арсена — їхні очі зустрілись із його, і в кожному погляді була згода. Вони знали, що підуть із ним.

— Часу мало, — тихо додав Кольт, коли останні розходились. — Готуйтесь. Починаємо підготовку зараз.

Максим кивнув — коротко, без зайвого. Як тільки зала спорожніла, до нього підійшли двоє бійців Чорної Мітки — високі, мовчазні, у темних куртках із вишитим знаком на рукавах. Один жестом указав на коридор.

— Іди за нами, — сказав він низьким голосом. — Покажемо, де відпочити перед дорогою.

Максим зітхнув, але пішов за ними. Кроки гулко відлунювали в порожніх коридорах Цитаделі. Вони привели його до невеликої, скромної кімнати — голі стіни, стілець, ліжко, раковина в кутку. Бійці кивнули й вийшли, залишивши його одного.

Максим скинув куртку на стілець і підійшов до раковини. Увімкнув холодну воду, плеснув на обличчя, відчуваючи, як прохолода ріже шкіру. Підняв голову й глянув у тьмяне дзеркало. Його відображення було розмитим, але він напружив зір, шукаючи щось глибше — сліди того, що боявся знайти. Спогади бурі спливли — вихор піску, тіні, що здавалися частиною його. Рейдери, кров, втрати — усе змішалось, гризучи його. Він був одинаком, але з кожним кроком утрачав себе, і це лякало його більше, ніж смерть.

Двері тихо рипнули, і в кімнату увійшла Кіра. Вона зупинилась біля порога, її погляд затримався на ньому — напруженому, загубленому перед дзеркалом. Її обличчя залишалось спокійним, але очі видали легку тінь — не жалість, а розуміння.

— Максим, — її голос був тихим, але твердим, як завжди, коли вона зверталась до нього.

Він здригнувся, виринув із думок і обернувся. Його очі були розсіяними, але зосередились на ній. Він видихнув, скрививши губи в ледь помітній усмішці — втомленій, але щирій.

— Кіра, — відповів він тихо, його голос був хрипким. — Просто… перевіряю, чи ще впізнаю себе.

Вона ступила ближче, її погляд був пильним, але без тиску. Її рука ледь торкнулась його передпліччя — короткий жест, як тоді в залі, але тепліший. Максим стиснув щелепу, відчуваючи її пальці, але не відсторонився. Слова горіли в горлі, і він змусив себе заговорити.

— Там, у бурі, я багато про що думав, — почав він, його тон був низьким, стриманим. — Не шукав цього, не хотів. Просто йшов, як завжди. Але коли все летіло під три чорти, коли я думав, що це край… — він зупинився, його очі звузились, шукаючи її реакцію, — я зрозумів, що не сам. Вас із Германом не відпускав із думок — ніби втрачу вас, і все піде прахом.

— Ти завжди була десь поруч, — додав він, його голос став різкішим, але не грубим. — Навіть коли я пішов до Рейдерів, навіть коли все горіло. Я не казав цього, бо… чорт, легше було не думати. Але там, у тому пеклі, я не міг від цього сховатись.

Він замовк, його погляд став твердим, але в глибині тремтіла невпевненість. У світі, де емоції — це тріщина в броні, він ризикував, але не міг зупинитись. Кіра стояла нерухомо, її рука все ще лежала на його передпліччі, але вона не тиснула — просто була.

— Я не знаю, що це значить, — сказав він, його тон став тихішим, але впевненим. — Не обіцяю, що ми виберемось. Але якщо це кінець, я не хочу йти, не сказавши цього.

Він ступив ближче, його рука лягла їй на плече — не різко, але міцно, як знак. Їхні обличчя опинились близько, дихання змішалось — нерівне, живе. Кіра не відступила, її очі блиснули — не полегшенням, а тихою згодою. Вона підняла руку, її пальці торкнулись його коміра — жест простий, але вагомий.