Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Він відчув, як його важко плеснула по плечу чиясь рука. Підвівши погляд, побачив біля себе безвуху голову Чорного Доу, що дивився згори вниз. Північанин стиха засвистів, стиснувши вуста.

— Що ж, гадаю, це й усе. Знаєш що, Лютий? — Він криво всміхнувся Вестові. — Хлопче, ти починаєш мені подобатись.

До останнього бійця

Зандові дан Ґлокті

очільникові Дагоски, строго конфіденційно.

Очевидно, що Дагоска, попри твої зусилля, вже недовго залишатиметься в руках Союзу. З цієї причини наказую тобі негайно виїхати та прибути до мене. Хоча доки втрачено, тобі має бути неважко втекти вночі у маленькому човнику. Далі біля узбережжя на тебе чекатиме корабель.

Загальне командування передай генералові Віссбруку як єдиному в місті живому членові правлячої ради Дагоски родом із Союзу. Зайве казати, що накази Закритої Ради захисникам Дагоски лишаються незмінними.

Битися до останнього бійця.

Сульт,

Архілектор Королівської Інквізиції

— То як це розуміти, очільнику? Ви нас покидаєте? Голос у нього трохи дрижав. «Від панічного жаху? Від страху? Від гніву? Хто міг би поставити йому на карб будь-що з цього?»

Зала практично не змінилася, відколи Ґлокта прибув до міста. Розкішні мозаїки, майстерне різьблення та полірований стіл сяяли на світанковому сонці, що проникало крізь високі вікна. «Однак сама правляча рада, на жаль, скоротилася». Зосталися тільки Віссбрук зі щоками, що випиналися над жорстким комірцем його вишитого кітеля, та гаддиш Кадія, що втомлено зігнувся в кріслі. Нікомо Коска стояв осторонь, притулившись до стіни біля вікна та гризучи нігті.

Ґлокта глибоко вдихнув.

— Архілектор хоче, щоб я... надав пояснення.

Віссбрук верескливо реготнув.

— Чомусь мені яскраво уявляються пацюки, що тікають із охопленого вогнем будинку.

«Влучна метафора. Якщо пацюки тікають від полум’я й кидаються в м’ясорубку».

— Та ну вас, генерале. — Коска з ледь помітною усмішкою на вустах відхилив голову до стіни. — Очільник не мусив іти з цим до нас. Він міг би нишком утекти серед ночі, і ніхто б ні про що не дізнався. Так зробив би я.

— Дозвольте мені не перейматися тим, що могли б зробити ви, — огризнувся Віссбрук. — Наше становище критичне. Суходільні стіни втрачені, а з ними й будь-яка можливість довго протриматись. Нетрі кишать гуркськими вояками. Ми щоночі здійснюємо вилазки з воріт Верхнього міста. Спалюємо таран. Убиваємо вартових уві сні. Та вони щодня приносять нове обладнання. Можливо, скоро вони розчистять простір серед хиж і зберуть свої великі катапульти. Можна припустити, що невдовзі після цього Верхнє місто опиниться під безперервним обстрілом запалювальними засобами! — Він тицьнув рукою у вікно. — Можливо, звідти вони дотягнуться аж до Цитаделі! Цю саму залу може прикрасити брила завбільшки з дровітню!

— Наше становище мені добре відоме, — різко відказав Ґлокта. «Сморід паніки за останні кілька днів став таким сильним, що ще трохи — і його б занюхали мертві». — Проте накази архілектора вкрай конкретні. Битися до останнього бійця. Ніякої капітуляції.

Віссбрук згорбив плечі.

— Капітуляція в будь-якому разі нічого б не дала.

Він підвівся, без ентузіазму спробував розправити на собі форму, а тоді поволі засунув своє крісло під стіл. Тієї миті Ґлокті мало не стало його шкода. «Може, він і заслуговує на жаль, але я витратив увесь його запас на Карлот дан Ейдер, яка геть на нього не заслуговувала».

— Дозвольте мені як людині, що бачила гуркську в’язницю зсередини, дещо вам порадити. Якщо місто таки впаде, наполегливо рекомендую вам не здаватися в полон, а вкоротити собі віку.

Генерал Віссбрук на мить округлив очі, а тоді опустив погляд на прекрасну мозаїчну підлогу та ковтнув. Коли ж він підвів обличчя, Ґлокта з подивом уздрів на ньому гірку усмішку.

— Не про це я думав, коли вступав до армії.

Ґлокта постукав ціпком по своїй знівеченій нозі й криво всміхнувся у відповідь.

— Я міг би сказати те саме. Як там писав Столікус? «Сержант-вербувальник продає мрії, але доставляє кошмари»?

— Це, здається, пасувало б до цього випадку.

— Якщо це вас утішить, я сумніваюся, що моя доля буде принаймні не страшнішою за вашу.

— Трохи втішає.

Віссбрук клацнув добре начищеними підборами й виструнчився так, що аж затремтів. Застиг на мить у цій позі, а тоді повернувся до дверей без жодного слова. Його підошви голосно цокали по підлозі та поступово затихли в коридорі за дверима.

Ґлокта поглянув на Кадію.

— Хоч що я там сказав генералові, вам я б наполегливо рекомендував здати місто, щойно випаде така можливість.

Кадія підвів утомлені очі.

— Після всього цього? Зараз?

«Особливо зараз».

— Можливо, імператор побажає виявити милосердя. Хай там як, я не бачу для вас великої користі в подальших боях. Зараз ще є якісь можливості для торгу. Можливо, би зуміли б домовитися про якісь умови.

— І це так ви мене втішаєте? Милосердям імператора?

— Більш нічого в мене немає. Що ви там казали мені про того, хто загубився в пустелі?

Кадія повільно кивнув.

— Хай яким буде результат, я хотів би вам подякувати.

«Подякувати мені, телепню?»

— За що? За те, що я зруйнував ваше місто й полишив вас на милість імператора?

— За те, що ставилися до нас із певною повагою.

Ґлокта пирхнув.

— Повагою? Я думав, що просто казав вам те, що ви хотіли чути, щоб одержати те, чого потребував.

— Може, й так. Але подяка не коштує нічого. Хай буде з вами Бог.

— Бог не піде за мною туди, куди я йду, — пробурчав Ґлокта, тим часом як Кадія поволі зачовгав на вихід із зали.

Коска всміхнувся, зверхньо дивлячись із-за довгого носа.

— Вертаєте до Адуа, так, очільнику?

— Вертаю, як ви кажете, до Адуа. — «Вертаю до Будинку Питань. Вертаю до архілектора Сульта». Думка була аж ніяк не радісна.

— Можливо, я вас там побачу.

— Думаєте?

«Ймовірніше, вас заріжуть разом із усіма іншими, коли місто впаде. Тоді ви втратите можливість побачити, як мене повісять».

— Якщо я чогось і навчився, то це того, що шанс є завжди. — Коска, всміхнувшись, відштовхнувся від стіни й неквапом покрокував до дверей, зухвало поклавши руку на ефес шпаги. —