Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Готово.

Руки Веста різко відійшли назад жадібними клешнями, повними крові та вирваного волосся. Він ледь-ледь підвівся, задихаючись і вирячивши очі.

Усе застигло. Світ перестав крутитися. На галявину м’яко опускалися цятки снігу, лягаючи на вологу землю, на розкидане спорядження, на тіла, що розтягнулись, і на людей, які ще стояли. Неподалік витріщився на нього Тул. Тридуба був позаду і тримав у руці меч. На масивному рожевому обличчі Пайка відобразилося щось близьке до гримаси; однією скривавленою рукою він стиснув собі передпліччя. Усі вони дивилися. Вони дивилися на нього. Доу підняв руку й показав на Веста. Закинув голову назад і засміявся.

— Ти його покусав! Носа йому, бля, відкусив! Я знав, що ти — навіжений засранець!

Вест витріщився на нього. Гупання у нього в голові почало вщухати.

— Що? — промимрив він.

Він був увесь у крові. Витер рота. Солоно. Поглянув на найближчий труп, що лежав на землі долілиць. Із-під його голови текла цівкою кров, збігаючи зі схилу та збираючись довкола Вестового чобота. Він згадав... дещо. Його скрутив раптовий спазм у нутрощах, і він почав плювати на землю чимось рожевим, блюючи натщесерце.

— Лютий! — вигукнув Доу. — От хто ти такий!

Мовчун тим часом уже вийшов із кущів з луком за плечем і, сидячи навпочіпки, стягував із одного з трупів скривавлене хутро.

— Добрий плащ, — пробурмотів він собі під носа.

Вест, зігнутий, змучений нудотою й геть виснажений, дивився, як вони разом оббирають табір. Слухав, як сміється Доу.

— Лютий! — клекотів його грубий голос. — Ось як я тебе зватиму!

— У них тутка є стріли.

Шукач витягнув щось із одного з вузликів на землі й усміхнувся на весь рот.

— І сир. Трішки припорошений. — Він сколупнув брудними пальцями трохи плісняви з кавалка жовтого сиру, вгризся в нього й усміхнувся. — Але ще добрий.

— Тут багато чого доброго, — кивнув Тридуба, який і собі почав усміхатись. — І ми всі ще більш-менш на ногах. Добре попрацювали, хлопці. — Він плеснув Тула по спині. — Швидко ходімо далі на північ, поки цих не зшукалися. Заберемо хутенько те, що тут є, та прихопимо інших двох.

У Веста тим часом тільки-но запрацював ізнову мозок.

— Інші!

— Гаразд, — промовив Тридуба, — ви з Доу подивіться, як вони там... Лютий.

Він відвернувся з напівусмішкою.

Вест поплентався серед дерев туди, звідки прийшов, шпортаючись і ковзаючись через поспіх, і в ньому знову запульсувала кров.

— Захищайте принца, — пробурмотів він собі під носа.

Він перебрів струмок, майже не помітивши холоду, видерся на віддалений берег і знову піднявся на схил, поспішаючи до кручі, на якій вони покинули інших.

Він почув жіночий крик, який швидко урвався, та чоловічий рик. Усе його тіло охопив жах. Їх знайшли люди Бетода. Можливо, уже надто пізно. Він зусиллям волі гнав свої розпечені ноги вгору схилом, шпортаючись і ковзаючись у болоті. Треба захищати принца. Повітря у нього в горлі палало, та він підганяв себе далі, хапаючись пальцями за стовбури дерев і чіпляючись за вільні гілки та голки на морозній землі.

Він вибіг на відкриту місцевість біля кручі, важко дихаючи та міцно затиснувши в руці скривавлений меч.

На землі борюкалися дві постаті. Катіль була внизу й борсалася, лежачи на спині, хвицаючи та дряпаючи людину, що була на ній. Цей чоловік зумів стягнути з неї штани нижче колін, а тепер вовтузився з власним паском, водночас силкуючись затиснути їй рота другою рукою. Вест ступив крок уперед, високо здійнявши меч, і голова чоловіка різко повернулася. Вест кліпнув. Потенційний ґвалтівник був ніким іншим, як самим кронпринцом Ладіслою.

Побачивши Веста, він незграбно підвівся й відступив на крок. Обличчя в нього було дещо сором’язливе й майже усміхнене, як у школяра, якого застукали за крадіжкою пирога з кухні.

— Вибачте, — сказав він, — я думав, вас не буде довше.

Вест витріщився на нього, не в змозі збагнути, що відбувається.

— Довше?

— Покидьку йобаний! — заволала Катіль, відсунувшись назад і підтягнувши штани. — Та я тебе уїбу!

Ладісла торкнувся своєї губи.

— Вона мене вкусила! Погляньте!

Він простягнув скривавлені пальці, наче доказ скоєного проти нього переступу. Вест зрозумів, що пішов уперед. Принц, напевно, помітив щось у його обличчі, бо відступив на крок, піднявши одну руку та притримуючи другою штани.

— Ану постривайте, Весте, просто...

Не було ніякої страшної люті. Ніякого тимчасового засліплення, ніяких довільних рухів кінцівок, головним болем навіть не пахло. Гніву не було зовсім. Вест іще ніколи в житті не почувався таким спокійним, таким тверезим, таким упевненим у собі. Він сам вирішив це зробити.

Його права рука викинулася вперед, а розкрита долоня вдарила Ладіслу в груди. Кронпринц, неголосно охнувши, різко позадкував. Його ліва нога крутнулася в багні. Він опустив праву ногу, та землі позаду нього не було. У нього піднялися брови, рот і очі округлились у мовчазному шоці. Спадкоємець престолу Союзу відлетів від Веста, марно хапаючись руками й поволі перевертаючись у повітрі на бік... а тоді зник.

Пролунав короткий крик із придихом, щось гепнуло один раз, гепнуло ще раз, протяжно зацокотіло каміння.

А далі — тиша.

Вест стояв на місці й кліпав.

Озирнувся на Катіль.

Вона застигла за два кроки від нього, вирячивши круглі очі.

— Ви... ви...

— Я знаю.

Цей голос був геть не схожий на його. Він наблизився до самого краю кручі й позирнув за неї. На камінні далеко внизу безвільно лежав обвислим лицем донизу труп Ладісли. За ним розкинувся подертий плащ Веста, штани обкрутилися довкола його щиколоток, одне коліно неправильно вивернулося, а по камінню довкола його розбитої голови розпливалося кільце темної крові. Таким мертвим не здавався ще ніхто на світі.

Вест ковтнув. Це зробив він. Він. Він убив спадкоємця престолу. Холоднокровно вбив. Він — злочинець. Він — зрадник. Він — чудовисько.

І йому мало не захотілося розсміятись. Сонячний Аґріонт, де вірність і пошана були безумовні, де простолюдини робили те, що казали їм вищі за них, де вбивати інших людей було просто не заведено — усе це було дуже далеко. Може, він і чудовисько, але тут,