Читати книгу - "Інститут"

class="p">— То це… ну, я зрозумів. — Гендрікс притиснув кнопку збоку мікрофона, прокашлявся і заговорив: — Увага. Увага всьому персоналу. Говорить лікар Гендрікс. — Він провів рукою по рідкому волоссі, ще більше зворохоблюючи зачіску, яка й без того виглядала достатньо схиблено. — Із Задньої половини втекли діти, але причин для паніки немає. Повторюю, причин для паніки немає. Вони замкнені в тунелі між Передньою і Задньою половинами. Проте вони можуть спробувати вплинути на вас, як… — Він спинився, облизав губи. — Так, як вони під час роботи впливають на інших людей. Вони можуть змусити вас завдати собі шкоди. Або… ну… напасти одне на одного.

«О Боже, — подумав Стекгаус, — які радісні ідеї ти їм подаєш».

— Слухайте уважно, — сказав Гендрікс. — Вони здатні досягти такого розумового проникнення лише якщо ціль про це не знає. Якщо ви щось відчуваєте… відчуваєте думки, які вам не належать… зберігайте спокій та опирайтеся. Проганяйте їх. Вам це має вдаватися досить легко. Можна говорити вголос, це допоможе. Повторювати: «Я тебе не слухаю».

Він уже відкладав мікрофон, але його перехопив Стекгаус.

— Говорить Стекгаус. Персоналу Передньої половини. Усі діти мусять негайно повернутися до своїх кімнат. Якщо хтось опиратиметься, користуйтеся шокерами.

Він вимкнув апарат і повернувся до Гендрікса.

— Може, малі уйобки в тунелі до цього не додумаються. Вони ж діти, як-не-як.

— Та звісно ж, додумаються, — сказав Гендрікс. — Зреш­тою, вони ж мають досвід.

32

Тім наздогнав Люка, коли той відчинив двері в зону обмеження волі.

— Люку, ти сиди тут. Венді — за мною.

— Ти ж не думаєш, що…

— Я не знаю, що думаю. Пістолет не витягуй, але перевір, щоб ремінець був розстебнутий.

Коли Тім із Венді поспішили коротким проходом між чотирма порожніми камерами, то почули чоловічий голос. Досить приємний. У ньому навіть вчувався хороший гумор.

— Нам із дружиною сказали, що в Бофорті багато цікавих старих будівель, тож ми вирішили зрізати, але наш джі-пі-ес трохи облажався.

— То я його змусила спинитися запитати дорогу, — додала жінка, і коли Тім ввійшов, то побачив, як вона знизу дивиться на свого чоловіка — якщо вона справді дружина цьому блондинові — з задоволеним роздратуванням. — Він не хотів. Чоловіки ж завжди знають, куди їхати, правда?

— Скажу вам так: ми зараз трохи зайняті, — промовив шериф Джон, — і в мене нема часу…

— Це вона! — закричав Люк за спинами Тіма з Венді, від чого обоє підскочили. Інші поліцейські озирнулися. Люк відштовхнув Венді достатньо сильно, вона аж сперлася на стіну. — Це вона бризнула мені чимсь в обличчя й вирубила мене! Сука ти, ти вбила моїх батьків!

Він спробував побігти на неї. Тім ухопив його за горловину футболки і смикнув назад. Блондин і жінка в сукні здавалися здивованими й розгубленими. Цілком нормальними, коротше кажучи. От тільки Тім начебто побачив інший вираз на обличчі жінки, лише на мить: ледь помітне усвідомлення.

— Думаю, тут якась помилка, — вимовила вона. Спробувала натягнути збентежену усмішку. — Що це за хлопчик? Він що, божевільний?

Хоча він лише місцевий нічний патрульний і на цій посаді й залишатиметься протягом наступних п’яти місяців, Тім перейшов у режим копа без зайвих роздумів, як тієї ночі, коли ті пацани обчистили «Зоуніз» й стріляли в Абсіміла Добіру.

— Народ, може, покажете свої документи?

— Хіба є причина, справді? — запитала жінка. — Я не знаю, що про нас думає той хлопчик, але ми загубились, а коли я була малою, мама казала мені, що як загубишся, питай дорогу в поліцейських.

Шериф Джон підвівся.

— Угу, це, може, й правда, але якщо так, то ви все ж продемонструєте свої водійські права?

— Звісно, без проблем, — сказав чоловік. — Зараз, ді­стану гаманець. — Жінка вже лізла в сумочку з роздратованим виразом на обличчі.

— Стережіться! — крикнув Люк. — У них зброя.

Таґ Фарадей і Джордж Беркетт остовпіли, Френк Пот­тер з Біллом Віклоу стояли приголомшені.

— Агов, секундочку! — озвався шериф Джон. — Руки так, щоб я їх бачив!

Парочка не звернула на це уваги. Рука Мішель Робертсон вискочила з сумочки, але в ній були не водійські права, а «зіґ-зауер-найтмар-мікро», який їй видали. Денні Вільямс потягнувся за спину й дістав з-за пояса замість гаманця «ґлок». І шериф, і Фарадей діставали свою зброю, але вони рухалися повільно, надто повільно.

Тім рухався швидко. Він дістав пістолет Венді з її кобури і націлився ним обома руками.

— Кинули зброю, вже!

Вони не кинули. Робертсон навела пістолет на Люка, і Тім вистрелив, від чого її так відкинуло на великі подвійні двері відділку, що аж матове скло потріскалося.

Вільямс став на коліно й націлився на Тіма, якому вистачило часу лише подумати: «Цей чувак профі, а я труп». Але пістолет Вільямса смикнувся вгору, ніби від невидимої нитки, і куля, яка мала би вбити Тіма, влучила в стелю. Шериф Джон Ешворт уперіщив блондина в скроню, від чого той розпластався на підлозі. Віклоу наступив йому на долоню.

— Відпусти, уйобок, відпусти, блядь…

У цю ж мить місіс Сіґсбі, усвідомлюючи, що все пішло шкереберть, наказала Луїсові Ґранту й Тому Джонсу відкрити вогонь із великих стволів. Вільямс і Робертсон неважливі.

Важливий хлопець.

33

Дві гвинтівки «ейч-кей-37» наповнили раніше спокійні сутінки Дюпрея громовицею. Ґрант і Джонс проорали цегляний передній фасад поліцейського відділку, здіймаючи хмарки рожевувато-червоного пилу, вибиваючи всередину вікна і скляні двері. Вони стояли на хіднику; решта Золотих — позаду них на вулиці. Єдиним винятком був лікар Еванс, який стояв збоку, руками прикриваючи вуха.

— Отак! — вигукнула Вайнона Бріґґз. Вона перестрибувала з однієї ноги на іншу, ніби їй хотілося в туалет. — Убийте їх нахер!

— Вперед! — гукнула місіс Сіґсбі. — Усі, негайно! Заберіть малого або пристрельте! Заберіть або…

Раптом звідкись позаду:

— Стояти, мем. Спасителем клянуся, ви в мене зараз повиздихаєте всі, лиш попробуйте. Двоє спереду, ану кинули ті свої пукавки, вже.

Луїс Ґрант і Том Джонс обернулись, але свої «ейч-кей» не відклали.

— Швидко, кажу я вам, бо копита повідкидаєте. Ми тут не в ігри бавимося, хлопці. Ви на півдні.

Вони перезирнулися, тоді обережно поклали гвинтівки на землю.

Місіс Сіґсбі побачила двох неправдоподібних нападників, що стояли під звислим навісом «Діаманта»: товстого лисого чоловіка в піжамній сорочці й пелехату жінку в чомусь на кшталт мексиканського серапе. Чоловік тримав рушницю. Жінка в серапе — автоматичний пістолет в одній руці й револьвер в іншій.

— А тепер ви, решта, повторили за ними, — сказав Барабанщик Дентон. — Ви на прицілі.

Місіс Сіґсбі глянула на двох селюків, що стояли перед покинутим кінотеатром, і думка її була проста й виснажена: це хоч колись закінчиться?

Постріл ізсередини управління шерифа, пауза, ще один. Коли селюки обернулися на звук, Ґрант і Джонс зігнулися, щоб підняти зброю.

— Навіть не думайте! — закричала жінка в серапе.

Робін Лекс, яка не так давно застрелила Люкового батька крізь подушку, скористалася цим маленьким вікном можливості й дістала свій «зіґ-мікро». Інші члени загону Золотих упали на землю, щоб дати Ґрантові й Джонсу чисту лінію вогню. Так їх учили реагувати. Місіс Сіґсбі не поворухнулася, ніби