Читати книгу - "Інститут"

— З’їхали з магістралі й загубилися, — сказала Венді. — Ставлю на що завгодно. У нас таких по десять щомісяця. То як, ходімо назад?

Люк не звертав уваги. Він досі міг відчувати інших дітей, і тепер вони звучали з тривогою, але вони десь далеко в його голові, ніби голоси, що проходять крізь вентиляційну шахту в іншій кімнаті. Та жінка… у квітчастій сукні…

Щось падає і будить мене. Це, мабуть, приз, який ми виграли на Північно-Західному дебатному турнірі, бо він найбільший і до дідька голосно гуркотить. Хтось схиляється наді мною. Я кажу «мамо», бо хоч і знаю, що то не вона, але це жінка, і «мама» — перше слово, що спадає мені на сонну думку. А вона каже…

— Еге ж, — промовив Люк. — Як тільки схочеш.

— Чудово! — схвалила Венді. — Тоді ми…

— Ні, це вона так сказала. — Він показав пальцем. Пара дійшла до хідника перед управлінням шерифа. За руки вони більше не трималися. Люк обернувся до Тіма, подивився широкими й панічними очима. — Це вона одна з тих, хто викрав мене! Я її потім ще бачив, в Інституті! У кімнаті для персоналу! Вони тут! Я ж казав, що вони прийдуть, і от вони тут!

Люк розвернувся і побіг до дверей, які ззовні були відчинені, щоб Енні могла зайти вночі, якщо їй забажається.

— Що… — почала Венді.

Але Тім не дав їй закінчити. Він кинувся за хлопцем з поїзда, і в голові в нього трималася думка, що, можливо, малий таки не помилявся стосовно Норберта Голлістера.

29

— Ну? — Шепіт Сироти Енні був занадто шаленим, щоб його так називати. — Тепер віриш мені, містере Корбетте Дентон?

Спочатку Барабанщик узагалі не відповів, бо намагався усвідомити, що він бачить: три фургони припарковані поряд, а за ними — групка чоловіків і жінок. Десь дев’ятеро, вдосталь для сраної бейсбольної команди. Й Енні мала рацію, озброєні. Уже настали сутінки, але пізно влітку світло ще лишалося, крім того, ліхтарі загорілися. Барабанщик бачив пістолети в кобурах і дві довгі гвинтівки, схожі на «ейч-кей». Машини для вбивства людей. Ця бейсбольна команда зібралася перед старим кінотеатром, але здебільшого їх приховував із хідника цегляний бік. Очевидно, вони на щось чекають.

— У них розвідники! — зашипіла Енні. — Бачиш, вулицю переходять? Вони зазирнуть до шерифа, щоб побачити, скільки їх там! То тепер ти дістанеш свої срані стволи чи мені піти самій їх узяти?

Барабанщик обернувся й уперше за двадцять, а може, й тридцять років щодуху побіг. Він подолав сходи до квартири над перукарнею і зупинився на сходовому майданчику лише щоб три-чотири рази глибоко вдихнути. І ще щоб загадатися, чи серце витримає напруження, чи просто розірветься.

Його гвинтівка 30-06, якою він планував застрелитись одного гарного південнокаролінського вечора (вже давно б це зробив, якби не періодичні цікаві розмови з новим нічним патрульним), лежала в шафі, заряджена. Як і автоматичний пістолет 45-го калібру та револьвер 38-го на верхній полиці.

Він узяв усі три види зброї та збіг сходами вниз. Віддихувався, пітнів і, мабуть, смердів, як кнуряка в парилці, але вперше за багато років відчув себе по-справжньому живим. Він прислухався, чи не чути стрілянини, але наразі було тихо.

Можливо, то копи, але малоймовірно. Копи одразу зайшли б, показали посвідчення й пояснили, навіщо прибули. А ще вони би приїхали на чорних позашляховиках, «субурбанах» чи «ескалейдах».

Принаймні так показують у телевізорі.

30

Нік Вілгольм повів різношерстий взвод загублених хлопців і дівчат назад дещо схиленим тунелем до замкнутих дверей з боку Передньої половини. Деякі з колишніх в’язнів палати «А» рушили слідом; деякі просто збилися докупи. Піт Літлджон узявся гамселити себе по маківці з криками «я-я-я-я-я-я». У тунелі було відлуння, від якого ці ритмічні співи не просто дратували, а доводили до сказу.

— Берімося за руки, — сказав Нікі. — Усі разом. — Він смикнув підборіддям у бік групи овочів і додав: «Думаю, це їх приманить».

«Як жуків на світло», — подумала Каліша. Не дуже гарно, але правда рідко буває гарною.

Вони пішли. Коли всі приєдналися до кола, гудіння посильнішало. Стіни тунелю перетворили їхнє коло радше на якусь капсулу, але це не важило. Сила не зникала.

Каліша розуміла, про що думає Нікі, але не тому, що підхопила цю думку, а тому, що тільки це їм і лишалося.

«Сильніші разом», — подумала вона, а тоді вголос, до Ейвері:

— Ламай замок, Ейвестере.

Гудіння переросло в отой внутрішній крик, і якби хоч у когось із них ще був головний біль, то він би миттю втік зі страху. Каліша знову відчувала величну силу. Така з’яв­лялася вечорами з бенгальським вогнем, але тоді це було брудно. Тут ця сила була чиста, бо їхня. Діти з палати «А» мовчали, проте всміхалися. Вони також це відчували. І їм подобалося. Каліша підозрювала, що це найближчий процес до мислення, на який вони ще коли-небудь будуть спроможні.

З дверей почувся слабкий скрипучий звук, і вони посунулися в одвірку, але більше нічого. Ейвері стояв нав­шпиньках, його дрібне обличчя напружилося від зосередженості. Тоді він сповз і видихнув.

Джордж: «Ні?»

Ейвері: «Ні. Якби вони були просто замкнуті, я б зміг, але таке відчуття, ніби замка взагалі нема».

— Здох, — промовила Айріс. — Здох, здох, він не лох, так нам завжди каже Бог, замок взяв собі і здох.

— Вони якось їх вимкнули, — припустив Нікі. «І пробити їх ми не можемо, так?»

Ейвері: «Ні, суцільна сталь».

— Де ж Супермен, коли він так потрібен? — запитав Джордж. Він потер щоки, невесело всміхнувся.

Гелен сіла, піднесла руки до обличчя й почала плакати.

— І на що ж ми здатні? — Тоді знову, розумовим відлунням: «І на що ж ми здатні?»

Нікі обернувся до Каліші: «Є ідеї?»

«Ні».

Тоді до Ейвері: «А в тебе?»

Ейвері похитав головою.

31

— Тобто «не до кінця»? — перепитав Стекгаус.

Замість відповіді Данкі Конг подався через кімнату до апарата внутрішнього сповіщення. Зверху корпус припав грубим шаром пилу. Стекгаус ним жодного разу не скористався — він наче не збирався оголошувати про прийдешні танці чи ігрові вечори. Лікар Гендрікс нахилився, щоб роздивитися елементарні засоби керування, і клацнув перемикачем, від чого загорілася зелена лампочка.

— Що ти…

Цього разу Гендрікс наказав йому заткнутись, і замість люті Стекгаус відчув певне захоплення. Що б там не спало на думку тому лікареві, він вважає це чимсь важливим.

Гендрікс узяв мікрофон, тоді спинився.

— Можна якось перевірити, чи ті діти не чутимуть, що я говорю? Їм дарувати ідеї я не хочу.

— У тунелі колонок немає, — сказав Стекгаус, сподіваючись, що не помиляється. — Що стосується Задньої половини, думаю, у них своя окрема система гучного зв’язку. А що ти надумав?

Гендрікс подивився на нього, як на ідіота.

— Те, що їхні тіла замкнено, не означає, що те саме стосується й умів.

«Бля, — подумав Стекгаус. — Я й забув, для чого вони тут».