Читати книгу - "Інститут"

34

Коли в Південній Кароліні почалося зіткнення, Каліша з друзями згорблено й згорьовано сиділи біля дверей у Передню половину. Дверей, які вони не могли відчинити, бо Айріс мала рацію: замок здох.

Нікі: «Можливо, ми все ж можемо щось зробити. Ді­стати персонал Передньої половини так само, як захопили червоних доглядачів».

Ейвері хитав головою. Він більше скидався на змученого діда, ніж на хлопчика. «Я пробував. Досягнув Ґледіс, мабуть, тому що ненавиджу її. Її і ту фальшиву посмішку. Вона сказала, що не слухає, і відштовхнула мене».

Каліша глянула на дітей з палати «А», які знову порозходилися, ніби мали куди йти. Одна дівчинка робила «колесо», хлопець у брудних плавках і подертій футболці легенько стукався головою об стіну, Піт Літлджон продов­жував я-якати. Але, якщо їх покликати, вони прийдуть, сили на це вдосталь. Вона взяла Ейвері за руку.

— Усі разом…

— Ні, — перебив Ейвері. «Можливо, нам вдасться змусити їх почуватися трохи дивно, спричинимо запаморочення, нудоту…» — …але це все.

Каліша: «Але чому? Чому? Якщо ми могли вбити того мужика, що робить бомби аж в Афганістані…»

Ейвері: «Бо він про це не знав. Той священник, чувак з Вестіна, теж не знав. А якщо вони знають…»

Джордж: «То можуть нас блокувати».

Ейвері кивнув.

— То що ми можемо зробити? — запитала Гелен. — Хоч щось?

Ейвері похитав головою. «Хтозна».

— Є одна штука, — сказала Каліша. — Ми тут застряг­ли, проте знаємо декого, хто на волі. Але нам потрібні всі. — Вона кивнула в бік заблудлих утікачів з палати «А». — Покличмо їх.

— Я не знаю, Ша, — вагався Ейвері. — Я трохи змучився.

— Ще разочок спробуймо, — умовила вона.

Ейвері зітхнув і простягнув руки. Каліша, Нікі, Джордж, Гелен і Кеті взялися. За мить до них приєдналася й Айріс. Знов інші посунули в їхній бік. Вони стали у форму капсули, від чого гудіння погучнішало. Доглядачі, техніки й санітари Передньої половини відчули його й злякалися, але гудіння було націлене не на них. За тисячу чотириста миль Тім щойно загнав кулю Мішель Робертсон між грудей, Ґрант і Джонс саме піднімали автоматичні гвинтівки, щоб обстріляти фасад відділку, Біллі Віклоу стояв на долоні Денні Вільямса, а поруч нього — шериф Джон.

Діти в Інституті викликали Люка.

35

Люк не думав про те, щоб розумом вибити пістолет блондина вгору, він просто зробив це. З’явилися вогники Штазі, на мить затіняючи все. Коли вони почали гаснути, Люк побачив, як хтось із копів став блондинові на зап’ястя, намагаючись вибити пістолет йому з руки. Губи блондина витягнулися в болісному вишкірі, а кров стікала збоку по обличчі, але він тримався. Шериф замахнувся ногою, очевидно, щоб знову вгатити блондина по голові.

Люк устиг побачити лише це, коли вогники Штазі повернулися, яскраві як ніколи, і голоси друзів ударили його, ніби молотком поміж лоба. Він позадкував крізь одвірок у зону обмеження волі, піднісши руки, ніби щоб сховатися від удару, але перечепився через власну ногу. Він упав на дупу в ту ж мить, коли Ґрант і Джонс відкрили вогонь.

Люк побачив, як Тім повалив Венді на підлогу, прикриваючи її власним тілом. Бачив, як кулі врізаються в шерифа й поліцейського, що стояв на долоні блондина. Обоє попадали. Полетіло скло. Крик. Люк подумав, що то Венді. Він почув, як ззовні жінка з голосом, химерно схожим на голос місіс Сіґсбі, кричала щось на кшталт: «Усі, негайно».

Для Люка, засліпленого водночас вогниками Штазі та об’єднаними голосами друзів, світ неначе сповільнився. Він побачив, як хтось із інших поліцейських — поранений, кров стікала йому по руці — повертається в бік пробитих дверей головного входу, мабуть, щоб подивитися, хто стріляє. Чоловік рухався ніби дуже повільно. Блондин став на коліна й теж рухався ніби дуже повільно. Люк мовби дивився підводний балет. Блондин вистрелив поліцейському в спину, тоді почав повертатися в бік Люка. Уже швидше, світ повертався до нормальної швидкості. Не встиг блондин вистрелити, як рудий поліцейський нагнувся, майже вклонившись, і поцілив йому в скроню. Блондин відлетів убік і приземлився на жінку, яка грала роль його дружини.

Жінка ззовні — не та, з голосом як у місіс Сіґсбі, а інша, з південним акцентом — крикнула: «Навіть не думайте!»

Знову стрілянина, після чого перша жінка скрикнула: «Малий! Нам потрібен малий!»

«Це вона, — подумав Люк. — Не знаю як, але це вона. Там надворі місіс Сіґсбі».

36

Робін Лекс добре стріляла, однак сутінки були вже густіші, а дистанція завелика для пістолета типу «мікро». Її куля поцілила Барабанщикові Дентону високо в плече, замість того щоб уразити корпус. Від цього чоловіка відкинуло на забиту дошками касу, а наступні два постріли пішли в молоко. Сирота Енні стояла на своїй позиції. Так її в заростях очерету Джорджії виховав батько, який завжди казав: «Ніколи не відступайси, дівко, шо би там не було». Жан Леду стріляв точно, хоч п’яний, хоч тверезий, і він її добре цього навчив. Тож Енні відкрила вогонь одночасно з обох Барабанщикових пістолетів, компенсуючи важчу віддачу 45-го калібру й навіть не замислюючись над цим. Вона пристрелила одного з гвинтівкою (то був Тоні Фіззале, який більше ніколи не візьме в руки шокер), не зважаючи на три-чотири кулі, що промайнули повз, одна навіть зачепила крайку її серапе.

Барабанщик повернувся й прицілився в жінку, яка його підстрелила. Робін стала на одне коліно посеред вулиці, кленучи «зіґ», який заклинило. Барабанщик втулив гвинтівку 30-06 у плече, яке не кровило, і просто прикінчив її.

— Припиніть стріляти! — кричала місіс Сіґсбі. — Нам потрібно забрати малого! Малий — наша основна ціль! Томе Джонс! Еліс Ґрін! Луїсе Ґрант! Чекайте мене! Джошу Ґоттфріде! Вайноно Бріґґз! Тримайте позицію!

Барабанщик з Енні перезирнулися.

— А ми стріляємо далі чи як? — запитала Енні.

— Та бля, а я звідки знаю, — відповів Барабанщик.

Том Джонс і Еліс Ґрін обходили побиті двері відділку. Джош Ґоттфрід з Вайноною Бріґґз задкували, обминаючи місіс Сіґсбі й націливши свою зброю на несподіваних стрільців, які їх отак зненацька запопали. Лікар Джеймс Еванс, якому перед тим призначили позицію, перепризначив собі її. Він пройшов повз місіс Сіґсбі й підійшов до Барабанщика з Сиротою Енні, піднявши руки й з утихомирливою усмішкою на обличчі.

— Ану назад, придурку! — гаркнула місіс Сіґсбі.

Він її проігнорував.

— Я не з ними, — сказав він товстому чоловікові в сорочці від піжами, який виглядав нормальнішим з парочки нападників. — Я взагалі не хотів брати в цьому участь, я просто…

— Ой, та всядься, — відрізала Енні й вистрелила йому в стопу. Їй вистачило турботи вистрелити з 38-го калібру, який спричиняє менше шкоди. Принаймні в теорії.

Залишилася тільки жінка в червоному брючному костюмі, головна. Якщо стрілянина почнеться знову, її, мабуть, на шматки розірве перехресним вогнем, але вона не боялась, а мала лише зосереджено-роздратований вигляд.

— Зараз я зайду у відділок, — звернулася вона до Барабанщика й Сироти Енні. — Уже досить цього абсурду. Припиніть, і з вами буде все гаразд. Почнете стріляти — і Джош із Вайноною вас приберуть. Зрозуміло?

Вона не чекала на відповідь, а просто розвернулася й покрокувала в бік залишків її команди, цокаючи низькими підборами по