Читати книгу - "Проклята наречена і таємниці Пагорбів, Олена Гриб"

17.3

 

Айріс ішла широким коридором і боялася навіть думати про те, що чекає попереду. Зовсім недавно вона вискочила з приймальні з твердим наміром домогтися аудієнції будь-яким способом, але зараз не відчувала й сотої частки тієї рішучості, що вигнала її на пошуки справедливості.

– До речі, співчуваю, – кинув Фабіан, не повертаючи голови. – Лисиця не впоралася з роботою, можеш подати на неї скаргу. Відтепер тебе охоронятимуть краще.

– Ви вже знаєте?..

– Заходь. – Він зупинився біля дверей. – Я завжди все знаю.

«І від скромності не помру», – подумки доповнила Айріс, переступаючи поріг.

Це був кабінет, що за площею міг змагатися з провінційним бальним залом. Його стіни прикрашали барвисті гобелени – світлі та яскраві, вони напрочуд вдало поєднувалися з виглядом короля. По блискучій підлозі біг складний рослинний візерунок. Ступати на нього здавалося блюзнірством, але Фабіан і його оточення без трепету тупцювали по химерних завитках, кожен із яких Айріс назвала б витвором мистецтва.

У дальньому кінці кабінету, біля глухої стіни, стояв широкий письмовий стіл із темного дерева – абсолютно пустий, без слідів будь-якої діяльності. За столом ховалося м’яке крісло, яке більше личило б вітальні.

Зліва, під гобеленом із зображенням морського пейзажу, височіли порожні обладунки, прикрашені сліпучо-білим плюмажем. Праворуч виднілося перекрите товстими ґратами вікно – величезне, ніби складене з кількох менших вікон. Тонкі фіранки виконували чисто декоративну роль і не захищали ні від сонячних променів, ні від цікавих поглядів.

– Принесіть Ірисі що-небудь, – уривчасто наказав Фабіан, прямуючи до столу.

Перш ніж він встиг плюхнутися в крісло і закинути ноги в лакованих туфлях на стільницю, один із охоронців притягнув стілець із м’яким сидінням, другий – склянку води, третій – нюхальну сіль.

– У куток, будьте ласкаві, – махнув король. – Так, он туди. – Тепер від «проклятої Міллс» його відділяли кроків п’ятнадцять. – І давайте сюди нашого друга.

«Друга?» – Айріс проковтнула образу (сидіти в куточку вона не звикла) і повернулася до дверей, підсвідомо очікуючи побачити когось із валесійської знаті.

Не інакше якийсь опальний вельможа готувався до долі королівської іграшки. Фабіан не поводився б так зневажливо з тим, хто не втратив його поваги.

– Зроби ласку, Ірисо: помовчи, – попередив король.

Потім почулося сопіння.

Шонник!

А його за що?!

Нещасний безневинний секретар, задихаючись і безуспішно намагаючись послабити вузол краватки, ввалився в кабінет, і його становище викликало стійке неприйняття. Чим завинив цей чоловік? Тільки тим, що мало не обожнював Джі Лін Рі й охороняв його особисте життя скільки міг.

– Не оглядайтесь, арештованим стільців не дають, – буркнув Фабіан. – Можете сісти на підлогу, якщо ноги не тримають.

– Дякую, сіре, але я постою. – Шонник не піднімав очей, проте говорив рівно і з гідністю.

– Ваше право. Нагадайте, що з вами не так? Змова, вбивство, підкуп… Це все, чи я чогось іще не знаю?

– Я не беру участі у змові, сіре. Це ви повинні знати напевно, оскільки самі її організували.

– Я?! Великий збав! Та за кого ви мене маєте? – Король скинув ноги зі столу і сперся ліктями об стільницю, поклав підборіддя на кулаки. – Я лише скасував дуже розумні Поправки Апіана і розповів про це люб’язному… Як його там?.. Правильно, Кан Ді Міну, дякую за підказку. Разів десять довелося повторити, до речі, поки він не відчув себе генієм. Але залишмо політику, вона нікуди не дінеться. Кажете, у змові не брали участь? А чому, якщо не секрет? Хіба вам не хочеться побачити на троні Джі Лін Рі? Ви підчищаєте за ним як відданий песик, а тут такий шанс… Князь оцінив би ваші старання.

Шонник насмішкувато пирхнув і одразу ж замовк – мабуть, згадав, хто перед ним. Шия секретаря почервоніла, плечі опустилися… Він стояв спиною до Айріс, і вся його постать, одягнена в мішкуватий костюм, випромінювала суцільний переляк.

– Що саме вас розвеселило?

– Нічого. Перепрошую, сіре.

– О, я наполягаю! – Оскал Фабіана геть-чисто відкидав усі ілюзії, що міг мати Шонник.

– Ви зовсім не знаєте Джі Лін Рі, сіре. Він ніколи не підтримає змову.

– І не сяде на трон, який йому піднесуть на блюдечку? Ну-ну.

– Сяде. Виконає свій обов’язок і поверне владу законному спадкоємцю.

Світлі брови Фабіана поповзли вгору.

– Ось як? Сяде і встане? Цікаво. А що думає з цього приводу шановний Кан Ді Мін? Ви його соратник, чи не так? Повинні брати участь у обговореннях. Благаю, обійдімося без вистав! Багато хто вважає мене безмозким, але два і два я скласти можу.

– Сіре!

Король підвівся, обійшов стіл і сів на стільницю, закинувши ногу на ногу.

– Пагорби впевнені, що за змовою стоїть ваш князь, – сказав твердо. – Чому? Та тому, що люди мають підстави в це вірити. І якщо Джі Лін Рі – безневинне ягня, зрадника треба шукати серед його довірених осіб. Їх назве будь-яке вуличне хлопчисько. Це ви і Майва Аноза. З красунею Майвою я зустрінусь пізніше, а ось ви вже тут. Ну що? Спробуєте звинуватити її чи заощадите мій час і зізнаєтесь?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно