Читати книгу - "Ліки від страху"

І вона знову нервово махнула кистю перед обличчям, і я подумав, що багато чого, мабуть, не сталося б, якби я міг раніше згадати цей жест, але в мене раніше не було на очах цього помаху кисті перед обличчям, і я не міг згадати вродливу дівчинку, яка закриває однією рукою очі від сонця, а другою обнімає за плечі красеня-хлопця, нешкідливого й гарного, мов махаон, закоханого в джазову музику, художника-натурника, дармоїда-мамонта на ім'я Борис Чебаков.

— Ваш розрив прискорила поява Бориса Чебакова, — сказав я повільно. — Ви знайшли собі чудового молодика — бандита і шахрая. А ініціатором вашого розриву був Панафідін.

— Чому це ви так вирішили? — скинулась Александрова.

— Тому, що ви помстилися йому, розпалюючи в Чебакова ревнощі до Панафідіна. Можу закластися, що ви частенько грозилися Чебакову піти до свого професора, поки не навели цього бандита на думку вбити двох зайців.

— Яких же це зайців?

— А він зметикував, що, підклавши рештки метапроптизолу в машину Панафідіна, він і нас введе в оману, і професора забруднить. Та зараз із вами не про це мова. Ви навіщо дали Чебакову метапроптизол?

— Я йому не давала. Він сам узяв.

— Тобто як?

— Лижин їздив у Воскресенськ на хімічний комбінат, і до мене сюди прийшов Борис. А незадовго до цього ми вперше одержали продукт, і я тож цим пишалась і не втрималася — похвалилась, показала йому колбу з препаратом. Він узяв до рук колбу, подивився, розпитав мене, що це таке, а потім відсипав у порожню пробірку. Я з ним сварилася, кричала на нього, а він мене не слухав — ну не битися ж мені з ним через це було. Та й не могла я собі уявити, що він із ним робитиме…

— А як він пояснив, навіщо йому метапроптизол?

— Він мені казав, чи то жартома, чи то всерйоз, що коли я його залишу, то він ним отруїться. Вип'є велику дозу — і засне назавжди.

Поздняков завовтузився в кутку, кашлянув, сказав глухо:

— Напевне серйозно погрожував. Половину мені сипонув, а половину кинув до професора в машину. Такі паразити самі не труяться — їх навіть миш'яком не висмалиш…

— Скажіть, вам дзвонили сюди, в лабораторію, з проханням переказати щось Чебакову? — спитав я.

— Так, кілька разів дзвонив якийсь чоловік.

— І що переказували?

— Та нічого. Просили сказати Борисові, що Микола приїхав.

— А що з цього приводу говорив Чебаков?

— Та щось пояснював, уже й не пригадую. Я цьому значення не надавала.

Я подумав і спитав байдуже, ніби знічев'я:

— А давно дзвонили? Востаннє?

— Вчора.

— І ви повідомили Чебакова?

— Так, учора ж. Ми з ним бачились, і я сказала.

— Тоді давайте разом спробуємо пригадати, коли інші рази дзвонили…

Александрова старалася дуже. У неї навіть переляк минув, очі горіли сухим лихоманковим блиском, вона була вся сконцентрована на найдрібніших подіях, які могли їй допомогти точно відтворити дату, коли дзвонили в інші рази друзі її розпрекрасного дружка Бориса, і зі мною вона не лукавила й не відмагалась — вона ревно прагнула викрити свого коханого красеня. Вона згадувала, як була одягнена, що купила цього дня в універмазі, в якому були кіно з Борисом і що дивились; що цього дня в буфеті були бутерброди з сьомгою, що посварилася вранці з матір'ю, що подруга взяла її складану японську парасольку, — і найдивовижніше, що вона більше не була красивою. Це було якесь диво — здавалося, в десяти вродливих жінок зібрали прекрасні очі, лоб, вуха, ніс, підборіддя, склали разом, і закричало жахливою дисгармонією обличчя, зліплене з чужих красот, назбираних похапцем, у безладді — все це було чуже. І вона мені була бридкою, тому що не було в її відвертості гіркого прозріння, прагнення навернути кару на облудника й злочинця, не було пекучого сорому за вчинене й щирого каяття, а гнало її пам'ять по сучках і тріщинах, найменших слідах наших буднів гостре намагання якомога швидше й надійніше відвести від себе навислу серйозну загрозу.

Довго ми пригадували, і якщо навіть припустити, що десь вона дала маху й на день помилилась, то все одно виходило, що всі розгони були вчинені через два-три дні після того, як дзвонив притихлий, змарнілий зараз телефонний апарат на захаращеному робочому столі і чийсь незнайомий чоловічий голос повідомляв, що приїхав Микола. І привіз людям горе.

Годинник показував пів на восьму. Я встав і сказав Позднякову:

— Андрію Пилиповичу, ви зараз поїдете на Петровку з Александровою. Я подзвоню черговому і скажу, щоб усі її свідчення були оформлені протоколом. Сам я поїду по цього таргана — Чебакова і привезу його теж в управління. Влаштуємо бідним закоханим очну ставку.

— А може, я з вами? Га?

Поздняков дивився на мене, як дитина, майже з благанням, і я розумів, як йому хочеться зараз поїхати зі мною і витягти за вухо цього мерзотника, якому Поздняков тільки й шкоди завдав у житті, що соромив його за нечоловіче заняття — голим позувати, і набридав своїми раціями про шкоду нехлюйства і недисциплінованості, і, не шкодуючи натруджених ніг, ходив і ходив до нього, сподіваючись застерегти від найгіршого, і справою хотів примусити займатись, а той за це вирішив убити його — коли отрутою не вийде, то прибити ганьбою, судом товаришів, громадською зневагою, на яку Чебакову начхати було, а капітана аж до землі пригнуло.

І все-таки взяти його я не міг: при всій дисциплінованості Поздняков, побачивши свого ворога смертного, міг таку штуку утнути, що потім сто років не розплювалися б. І я твердо сказав:

— Ні, Андрію Пилиповичу. Ніяк не виходить — часу немає у нас. Ви на Петровці не затримуйтесь, а їдьте зразу до Липкіних — за нашими розрахунками наступний розгін у них мають прокотити. Якщо злочинець дзвонив учора, значить, вони там з'являться завтра-післязавтра. Ви