Читати книгу - "Ліки від страху"

У вікнах лабораторії не видно було світла. Я увійшов і у вечірніх сутінках розгледів кістляву спину Позднякова, що сидів за столом навпроти якоїсь жінки. Я клацнув вимикачем, і неяскраве світло запиленого плафона після імли видалося мені сліпучим. Жінка мимохіть скинула до очей руку, прикриваючись від світла, і я побачив, що це лаборантка Александрова.

І згадав нарешті, де я бачив її раніше.

Поздняков і Александрова пили чай… На електроплитці затишно посвистував невеликий синій чайник, в блюдці лежали грудочки цукру. А я стояв біля дверей, прихилившись до одвірка, боячись поворухнутися, стріпнути, зруйнувати цей спогад, який прийшов несподівано.

Александрова, скоса глянувши на мене, сказала:

— У вихованих людей заведено вітатися…

— Здрастуйте, — сказав я. — Вибачте, я просто не встиг.

— Зрозуміло, — кивнула вона. — Вітаєтесь ви, певне, коли йдете?

— Буває і таке, — погодивсь я. — Ось із вами я справді привітався, вже зібравшись іти.

Вона знизала плечима.

— Але вчасно згадав, — додав я тихо.

— Краще пізно, ніж ніколи.

— Воістину краще. Хоча я б і так згадав. Та могло бути справді пізно, — засміявсь я.

Поздняков, прицмокнувши, висмоктав із склянки рештки ріденького чаю, неквапом сказав:

— У громадяночки Александрової скінчився робочий день, але я вже вмовив її догодити мені й вас дочекатись, поки ви там усі питання урядили…

І непомітно підморгнув мені.

Молодець, старий! Виходить, я не помиляюсь, виходить, він її теж добре знає! Бачив, бачив, напевне бачив, він же, бісової душі, прекрасний дільничний! Він не міг бачити раніше цього помаху руки до очей, цього жесту, що запам'ятовується, цієї характерної постави, та зате він її раніше бачив не на фотографії, а в житті!

— Значить, мені вас на два слова треба, Станіславе Павловичу, — сказав знічено Поздняков. Він хотів поділитися зі мною своїм відкриттям, він же не знав, що я бачив фотографію, яка повільно кружляла в повітрі і впала на підлогу до моїх ніг…

— Потім, Андрію Пилиповичу. Мені зараз треба поговорити з Александровою.

— Але мені вам сказати… — Показуючи мені очима на двері, Поздняков не знав, як довго маячило у мене перед очима обличчя Александрової, як болісно і безглуздо пов'язував я його весь час із булковим обличчям Пачкаліної і ніяк, нізащо не міг збагнути, що по телефону без імені із записника розгінника могли дзвонити не лише Лижину.

— Я все знаю, Андрію Пилиповичу, — заспокоїв я його і повернувся до дівиці.

— Довго це триватиме? — сердито сказала вона. — Мені треба їхати додому. Я не збиралася довше затримуватись.

— На жаль, вам доведеться затриматись, — сказав я. — І до того ж надовго.

— Що-що-що? — з викликом спитала вона.

— Те, що ви чули. Ви сідайте краще, у нас із вами розмова надовго.

— Ну, знаєте! — злісно блиснула вона очима. — Мені це неподобство набридло, я йду додому.

— Сядьте на місце, — сказав я, не підвищуючи голосу. — Ви затримані, а через годину я поїду до прокурора по санкцію на арешт. А потім відправлю вас у тюрму.

— Ви збожеволіли, — безгучно прошелестіла вона побілілими губами: як від судороги, губи її затверділи й не слухались. — Ви збожеволіли…

— Ні, з цим у мене якраз усе гаразд. Ану, відповідайте швидко: ви добре знаєте професора Панафідіна?

— Знаю, звичайно. Він читав курс лекцій у нас, і взагалі доводилося стикатися.

— І більше ніякі стосунки вас не зв'язують? — запитав я і на неї намагався не дивитись.

— А чому ви про це мене питаєте? На якій підставі? Яке ви маєте право мені погрожувати?

— Я вам не погрожую. Я вже сказав, що за годину пред'явлю нам офіційне звинувачення…

— У чому? У чому? Що я зробила?!

— Ви звинувачуєтесь у співучасті в учиненні особливо небезпечного злочину. Ви вкрали в лабораторії метапроптизол і мало не вбили ним капітана Позднякова, з яким так любо розпиваєте тут чаї…

Александрова з жахом переводила зацькований погляд з мене на Позднякова, який незворушно сидів біля дверей на табуретці й уважно розглядав свої черевики, ніби найбільше на світі боявся зараз сплохувати перед лаборанткою, поставши перед нею в заляпаних черевиках, що було б неприпустимим нехлюйством і недисциплінованістю.

— Я повторюю своє запитання: які стосунки зв'язували вас із Панафідіним?

— Він трохи залицявся до мене, — сказала вона, і в голосі її була невпевненість.

— Що значить «трохи залицявся»? Водив на танці, дарував конвалії? Чи це було залицяння серйозніше? — напирав я щосили. Господи, в яких сутінках бродив я весь час, а все було так просто! Чому ж я не міг зрозуміти? Не було помаху руки? Чи не дозрів іще плід істини, що явився мені зненацька й сліпуче нікчемної миті, коли вона затулила обличчя від світла стосвічкової лампочки? — То як, Панафідін серйозно залицявся?

— Серйозно, — витиснула вона із себе. — Ми були близькі…

Молодець, Олександр Панафідін, підкорювач життя! Зривай день? Зривай роки? Чи, може, ти хотів зірвати все життя, як везучий понтер зриває банк?

— Ви самі говоритимете? — спитав я. — Чи мені ставити вам запитання?

— Я не знаю, що вас цікавить, — сказала вона й дивилася на мене вже не сердито, а боягузливо, зарані вимолюючи собі очима прощення.

— Коли розпочалися ваші стосунки з Панафідіним?

— Два роки тому. Ми випадково зустрілися, розговорились. Домовились про зустріч.

— Панафідін цікавився змістом робіт Лижина?

— Так, він часто заводив зі мною розмови про роботу.

— І все-таки, ви не розповіли йому про методику Лижина. Чому?

— У мене поступово склалося враження, що його тільки це цікавить у наших стосунках. Мені не хотілося, щоб він мене пошив у дурні. А розлучатися