Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Відібрати в Едгара його улюбленця — це була хоч маленька, але помста.

Поки його сідлали, Набіг нервово бив копитом, а потім рвонувся так, що конюхи повисли на ньому, пригинаючи голову коня і заспокійливо погладжуючи.

Світало швидко. З рипінням і брязкотом почали опускати міст. Біля арки мостової вежі вже сидів верхи Стефан. Легко свиснув, коли побачив, якого коня я обрала.

— Кузино, Набіг норовливий. Едгар звик на ньому їздити, а ось ти…

Не звертаючи на нього уваги, я легко скочила в сідло й відразу різко натягла поводи, коли кінь затанцював піді мною та рвонув убік. Стефан посміхнувся, поправляючи хутро свого каптура.

— Одне запам’ятай, Бертрадо, Набіг не зносить батога.

Бракувало ще, аби Стефан давав мені настанови! Та й невгамовний Набіг відволікав мою увагу, гриз вудила, кружляв на місці.

Нарешті підтяглася охорона, і я стисла боки коня, скерувала його в прохід вежі. Він радісно заіржав, коли вирвався на простір. Щойно я попустила поводи, він уже мчав назустріч морозяному світанку. Від його дихання валувала пара, немовби від казкового дракона.

Снігу цього року випало більше, ніж мені доводилося бачити будь-коли в житті. Але останнім часом завірюх не було, сніг промерз, а оскільки всі дороги довкіл уже розчистили, він лежав заметами вздовж колій, тож їхати було легко. Я вихором промчала повз селище, яке оточувало замок, поїхала до лісу, що зеленів на узгір’ї. Тільки під укриттям дерев озирнулася, стримуючи коня поводами. Набіг відразу став дибки, але я спритно пригнулася до його холки й відкинулась, коли він знову опустився на чотири ноги. Бачила, як від замку за мною поспішають охоронці на своїх кошлатих конячках. Нехай поквапляться.

Коли я проминула ліс, уже зовсім розвиднілося. Набіг мчав уперед рівним алюром, пружно викидаючи стрункі чорні ноги. Мені навіть не доводилося його поганяти. Навпаки — часом я намагалася його притримати, але жеребець відразу починав метатися з боку на бік, демонструючи норов. Огидна тварина, не менш огидна за свого хазяїна. Але я знайду управу й на одного, й на другого.

У глибині душі я ще сподівалася, що Едгар отямиться й пошле за мною. Або, дізнавшись, на якому норовливому коні я поїхала, поквапиться вслід. Тому, коли холод зимового ранку трохи остудив мій гнів, а тяганина з непокірливим, нервовим Набігом стомила, я сповільнила хід настільки, що мій супровід майже порівнявся зі мною.

Тепер ми їхали легкою риссю повз укриті снігом поля. Віддалік чорніли халупи, ліловий у світанкових променях дим селянських садиб здіймався вертикально вгору. З віддаленої церковці долинув закличний голос дзвону. День вступав у свої права, але не схоже було, щоб гінці з Гронвуда від графа мали ось-ось примчати за мною.

Мені стало сумно. І що тепер? Знову я повелася як непокірлива дружина й провина за сварку ляже на мене. Однак я розпікала себе спогадом, як чоловік володів мною, марячи про іншу, й гнів та гордощі додавали мені сили не визнавати поразки.

Раніше я вміла стримуватись, не виказувати свого кепського настрою. Але, коли стала графинею та пані, частенько вихлюпувала гнів на своє оточення. Та й цього разу я повелася не найліпшим чином. Я зігнала свою досаду на коневі Едгара, забула Стефанове застереження та стьобнула Набіга батогом.

Лише досвід вершниці допоміг мені втриматися в сідлі, коли кінь голосно заіржав і несамовито стрибнув. Мить — і він уже щодуху мчав дорогою, мчав так, що в мене вітер свистів у вухах. Ну, може, це було й на краще, — тепер не залишалося часу для вагань і сумнівів. Я підвелась на стременах, схилилась до кінської холки й знову щосили хльоснула Набіга. Вперед! Ця скажена їзда саме до смаку мені. Якоїсь миті я озирнулась і побачила далеко позаду вервечку охоронців. Я розреготалася й знову цвьохнула коня.

Але тут Набіг сповнив околиці демонічним іржанням, легко перескочив купи снігу на узбіччі й помчав сніговою цілиною. Я мала надію, що сніг достатньо глибокий, аби кінь швидко стомився, але він мчав дедалі швидше й не озивався на мої спроби виправити ситуацію.

Ми пролетіли повз якусь садибу, поминули селище, кілька гаїв, перескочили промерзлий струмок, і тільки тоді я почала помічати, що біг коня сповільнився.

Я побачила осторонь високі зарості чагарнику й спробувала спрямувати на них коня. Майже зависла на поводах, вказуючи йому напрямок. І він начебто скорився. Ось зараз утомлений кінь помітить перешкоду й зупиниться. Мені навіть здалося, що задум вдався: Набіг завмер перед густо переплетеним галуззям. Я перевела подих, розслабилася.

Та це було помилкою. Набіг ніби відчув, що я вже не так міцно чіпляюся за нього. Мить — і він сильно та несподівано хвицнув задом. Я вереснула, вилетіла з сідла, перекинулася в повітрі й… Мати Божа! Якби гілки чагарника не пом’якшили мого падіння, не знаю навіть, чим би скінчилася для мене ця пригода. А так я лише сильно подряпалася, загубила сітку для волосся та добряче налякалась. А коли, плутаючись у розпущеному волоссі, полах плаща, спідницях, роздираючи кущі, вибралася нарешті на відкритий простір, виявилося, що я зовсім сама. Набіг манячів десь далеко попереду й щомиті віддалявся.

Ну й що мені тепер робити? Я роззирнулась. Уявлення не мала, куди мене заніс цей гнідий демон. Від мого почту й натяку не лишилося, ніде не було помітно жодних ознак людського житла. Лише рівний відкритий простір, жовтий сухий очерет та сіре низьке небо над головою.

Із півгодини я брела навмання, спершу лаялася, а потім заплакала. Я була голодна, змерзла й не знала, куди потрапила. Та й крига біля берега струмка, вздовж якого намагалася йти, несподівано тріснула, я провалилася мало не по коліна, промочила взуття, спідниці, поли плаща.

Та видно, небо не лишило мене напризволяще. І хоча я наскрізь промерзла й навіть уже тихенько скімлила від розпачу, незабаром вийшла на добре вторований шлях. Аж раптом із-за невеликого гайочка попереду почулося мелодійне дзенькотіння бубонців і людські голоси. Я страшенно зраділа. Мало вперед не кинулася, але пригадала, хто я, та змусила себе зупинитися на узбіччі й гордо випросталась. Тільки