Читати книгу - "Сповідь суперниці"

З кавалькади мене помітили; спочатку просто придивлялися, потім на обличчях з’явилися подив, замішання. Один вершник під’їхав до паланкіна та щось промовив. Нарешті вони наблизилися, фіранка паланкіна відкинулась, і я перевела подих — упізнала знайоме обличчя абата Ансельма з Бері-Сент-Едмунса.

— О, святі угідники! — вигукнув абат. — Міледі Бертрадо? Ви тут, сама, а ваш вигляд… Як таке могло трапитися?

Я ж роздивлялася, як тепло облямовані лебединим пухом його каптур і комір, які м’якенькі в нього рукавички на хутрі. А я… Уявляю, який мала вигляд: розпатлана, подряпана, промерзла. Навіть коли я звеліла абатові не мучити мене запитаннями, а допомогти, голос мій звучав якось надтріснуто, майже благально. Але Ансельм і так уже наказав своїм людям підсадити мене в паланкін. Як хороше відкинутися на хутряні подушки! Тут була жаровня — справжня, наповнена вугіллям жаровня з бронзовою покришкою. Я простягла до неї негнучкі пальці, присунула змерзлі стопи. Ніяк не могла зігрітися. Хвала Всевишньому, добрий Ансельм дав мені вина. Ось я й назвала його добрим. Та ж я була благодійницею його обителі, щедро жертвувала на неї, допомагала Ансельму в деяких позовах із сусідами. Чи міг він після цього повестися зі мною інакше?

Я повільними ковтками попивала вино й із задоволенням жувала начинений куріпкою пиріжок. А тим часом слухала балаканину Ансельма: мовляв, повертається він із далекого приходу в Бері-Сент-Едмунсі. І якщо буде на це моя ласка, він гостинно прийме мене в своїй обителі. Я навіть розчулилася. Ансельм уже запевняв: щойно я облаштуюся та відпочину, він негайно пошле гінців у Гронвуд.

Ні, ні, якщо його превелебність хоче зробити мені послугу, нехай не поспішає зі звісткою про мене. І я навіть посміхнулася, коли уявила, який переполох здійметься, коли я зникну.

Можливо, мені варто було пояснити Ансельмові причину мого небажання повідомити про себе чоловікові, але він не розпитував, навіть головою закивав на знак розуміння.

— Звісно, дитино моя, як мені вас не зрозуміти. Едгар Армстронг не мав права ображати вас. По всьому графству пліткують про це. Знову він і ця нещасна заблукана душа Гіта Вейк.

Він умовк, але я вже втупилася в нього чіпким поглядом. А в грудях моїх неначе застряг твердий клубок. Знову… Мій чоловік і Гіта… Гіта, ім’я якої Едгар повторює навіть уві сні. Я навіть тремтіти перестала, так мене обпік гнів.

— Преподобний отче, негайно викладайте все, що вам відомо!

Але абат хитрував, плів, що він священнослужитель і не повинен вносити розбрат у родини мирян. Я вичікувала, відчуваючи, що насправді він зовсім не від того, аби дещо мені повідати. Зрештою абат не витримав — і все виявилося навіть гірше, ніж я могла очікувати.

— Гіта народила графові дитину, — нахиляючись до мене, шепотів Ансельм, мабуть, смакуючи кожне слово. — І подейкують, нібито Едгар мало що не прийняв дитя з її лона. Звісно, щастя, що його байстрюк — донька, інакше він ладен був знову взяти коханку до себе. Адже він просто труситься над своїми вилупками — над сарацином Адамом, тепер іще цією… Але як він міг при цьому так зневажати вас, свою законну дружину, як міг залишити вас на Різдво та помчати до своєї повії, яка саме мучилась пологами? А доньку прилюдно назвав своєю. І нарік родовим ім’ям Армстронгів — Мілдред. Тепер усі в Норфолку знають, що в графа Едгара є визнана донька від коханки.

Я мовчала. Паланкін погойдувався від ходи мулів, подзенькували бубонці, долинали голоси стражів. У півмороку я розрізняла сите, запалене гнівом обличчя настоятеля. Я відвернулася. Мені було боляче й холодно. Навіть серце ніби захололо.

Я й не помітила, як підхопила хворобу. Господь наділив мене міцним здоров’ям, і я майже ніколи не застуджувалася. Але тепер у грудях моїх давило й пекло, дихала я з хрипами, мучив болісний кашель. Гарячка була така, що часом я впадала в нетяму.

Одного разу отямилась і побачила поруч Едгара. Він схилився наді мною, обличчя було змарніле, під очима темні кола. Щоки вкриті щетиною — але ж раніше зазвичай він ретельно голився.

Я простягла руку й доторкнулася до його колючого обличчя.

— Це ти?

— Я з тобою. Тепер усе буде гаразд.

Стільки турботи було в його очах, стільки ніжності в голосі! І я раптом розплакалася, а Едгар пригорнув мене, і в його обіймах я відчула себе краще. Я так любила його цієї миті! Але з любов’ю прийшли й гордість та образа.

— Ти зрадив мене. Ти з цією Гітою Вейк. Її донька… Я все знаю.

Він колихав мене, як дитину.

— Едгаре…

— Заспокойся. Думай лише про нас. Ти моя дружина, і я не залишу тебе.

Я притихла, зігрілася на його руках. Заснула.

Дивно, але саме після цього я почала видужувати.

Мене чудово доглядали, я лежала в багатих покоях заміської резиденції Ансельма, у теплі й розкошах. Часто, прокидаючись, бачила поруч Едгара. Він навіть ночував у кріслі поряд мене. Доглядав, годував із ложечки, розповідав, як він хвилювався, коли я зникла. Охоронці, які проґавили мене того дня, із ніг збилися, обшукуючи околиці. Намагалися відшукати мене за слідами. Та коли повалив сніг, втратили слід і мало не збожеволіли від переляку. А тут іще Набіг повернувся в стайню без вершниці. Едгар спочатку думав, що я все-таки вирушила в Норідж, але коли довідався, що в столиці графства я не з’являлася, підняв на пошуки всіх довкіл. Злочинно повівся абат Ансельм, який відразу не надіслав у Гронвуд-Кастл звістку про те, де перебуває графиня.

Я слухала Едгара й відчувала, як разом із силами до мене повертається зловтішне торжество. Так, він, з огляду на його колишню зневагу до мене, заслужив це. А він і Гіта… І ця його незаконнонароджена Мілдред… Він уникав цієї розмови.