Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Сон до мене довгенько не йшов, і я вертілася на своїй половині широкого ліжка. Чомусь пригадалися наші перші з Едгаром ночі, відразу по весіллі. Я й тоді була покірна чоловікові, адже дісталася йому не незайманою, тож щоб хоч якось залагодити враження від цього, намагалася бути слухняною в усьому. Втім, ця обставина не справила на графа особливого враження. Зате я вжахнулася від того, чого він хотів мене навчити. Він жадав, аби я стала розпусною, як дівка, щоб не могла обходитися без цього, як без їжі чи питва. Який же сором допікав мені тоді! Пам’ятаю, ранками я очей не могла підвести на Едгара, не могла навіть поряд нього перебувати. А він, споглядаючи мій стан, не хотів-таки дати мені спокій, постійно щось вигадував, перетворюючи наші ночі на якесь божевілля, але цим лише дратував мене. Він що, не розуміє: рідко яка дружина любить цим займатися? І хай я й дісталася йому нечистою, але якось не стрималася, виказала йому, що він розбещувач і… Він тільки сміявся, молов усілякі дурниці, на кшталт того, що подружнє ложе створене не лише для подружнього обов’язку, що люди один одному можуть приносити величезне задоволення. А я розуміла, що він просто хоче зробити з мене сучку під час тічки, щоб я почала так само підставлятися, і тоді він цілковито підкорить мене. Гордий граф Норфолкський, — якби хто знав лишень, на яку тварюку він перетворюється, щойно лягає поруч мене!

Ось про що я думала, лежачи в нашій розкішній графській опочивальні. Я закинула руки за голову, холодно мені не було, бо служниці заклали камін грубими полінами та присипали їх попелом, аби повільніше горіли, зберігаючи тепло до зорі. Опочивальня мала вихолонути лише вдосвіта, й Едгар уже давно відкинув хутряну ковдру та спав оголеним. Він лежав на животі, відвернувшись од мене, і глянувши на нього якоїсь миті, я вже не могла відвести погляду. Я розглядала випнуті м’язи на спині й руках, дужі плечі, крутий вигин сідниць, напівукритих куничим хутром ковдри. Оголеним він здавався навіть сильнішим, аніж удень. І це був мій чоловік… Але і я сильна жінка. Може, тому я хотіла боротьби з ним, опору, зіткнення. І поразки. Він був єдиним, кому я потай мріяла поступитися. Але лише після боротьби, щоб я скорилася силі. Брутальній силі, якщо хочете. Та, на жаль, боротьби Едгар не бажав. Він хотів приручити мене, а я б на це не пішла нізащо.

Схлипуючи від безнадії, нарешті заснула. А над ранок, коли від кам’яних стін таки потягло прохолодою, я змерзла та майже мимоволі присунулася до Едгара. Він був такий теплий, коли обійняв мене та притяг до себе, і я не опиралася. Майже вписалася спиною у вигин його тіла. Потім крізь дрімоту зрозуміла, що він таки оволодів мною, проник у мене. Але я хотіла спати й дозволяла робити це зі мною. Навіть коли він почав рухатися швидше й навіть тихенько застогнав, я й далі бачила сни. Зрештою, отаке злягання усе ж таки ліпше, ніж коли він примушує мене до розпусти, а свій подружній обов’язок я виконала.

Коли все скінчилося, ми й далі лежали поруч, Едгар і досі мене обіймав. Навіть поцілував у плече, майже муркочучи, вимовив…

Я розплющила очі. Я виразно почула, що він сказав. Це було жіноче ім’я. Гіта. Ім’я його саксонської дівки.

Мить — і я була вже на ногах. Заверещала.

Едгар рвучко сів. У нього був сонний і здивований вигляд. Клятий розбещувач! Він оволодів мною, своєю дружиною у напівсні, а марилася йому інша.

— Гіта!? — волала я. — Ось про кого мрієте?

Він потрусив головою, відгонячи сон.

— Що?

Мені не залишалося нічого іншого, як викласти йому все, що я думаю про його безсоромність, його зраду… Зраду навіть уві сні, в думках.

Він нарешті зрозумів. Знову відкинувся на подушки.

— Заспокойтеся, міледі. Ходіть до мене. А те, що було, вже в минулому.

Як він смів мені так брехати? Я не тямилася від люті. І — допоможи мені Боже! — як я його ненавиділа!

— Я не бажаю вас бачити, Едгаре! Ви… Ви… Я їду негайно! Я їду в Норідж. Подалі від вас.

— Куди завгодно, в ім’я всього святого! — він відвернувся, натягаючи на голову ковдру.

Мене трусило. Що ж, я йому покажу!

Я почала вдягатися, навіть не гукаючи слуг. Надягла теплі панчохи, нижню туніку, підшиту хутром дорожню сукню. Засичала, скубнула себе, коли заплітала косу. До біса! Едгар іще побігає за мною.

Я навмисне голосно ляскала віками скринь, з гуркотом совгала стільці. Зізнаюся, мені хотілося, аби він затримав мене, почав заспокоювати. Я ж бо уже зрозуміла, що він не спить. Чула його сердите дихання. Одного разу він навіть озирнувся на мене. Я защібала шпильку фібули[54] плаща й відповіла йому гордовитим поглядом. Ну, починай, проси мене залишитися!

Але Едгар відвернувся. Хай упаде на нього прокляття небес!

Надворі щойно на світ почало благословлятись. У мене подих перехопило від передранкового морозцю. Але, виявилося, не я перша їду з Гронвуд-Кастла. Любий кузен Стефан саме зібрався на світанку покататися верхи.

Я застала його біля стаєнь, і Стефан здивувався, коли побачивши мене о такій ранній порі. Але я не відповіла на його запитання. Голосно вимагала сідлати мені коня, звеліла розштовхати сонних грумів та охоронців.

Конюхи забігали, вивели зі стійла мою Блискавку. Та зараз я ненавиділа навіть цього коня, Едгарів подарунок. Мені було нестерпно бачити все, що нагадувало про нього.

— То кого накажете сідлати? — здивувався грум.

Я роззирнулася. У сусідньому з Блискавкою стійлі стояв високий гнідий жеребець із білою смугою на морді.

— Ось цього.

— Але це Набіг, улюблений кінь графа.

— Саме його й сідлай, дурню. Хутчій, коли тобі велять.