Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

час написання «Прапороносців» 28 років, він повернувся з фронту, куди пішов добровольцем, перервавши навчання в Харківському університеті. Тому в особі автора маємо типового студента та ідеологічно «правильного» солдата сталінської епохи. Весь текст побудований як похід сталінської армії в Європу, що романтично міфологізується як справедливий похід. Тому текст уже на початку моделює обожнювання війни: «У справедливих армій доля завжди прекрасна»[1030]. Сталінську армію представляють солдати Другого Українського фронту. Гончар, підкреслюючи їх безіменність (це були «переважно вінницькі, подільські, наддністрянські колгоспники», «слухняні і працьовиті»[1031]), створює з них образ покірного народу. Наділені іменами бійці символічно представляють різнонаціональні характери, що моделюють сталінську державу. Українці в ній прочитуються як романтичне несвідоме. Тому спершу варто подивитися на творців свідомого ідеологічного світогляду комунівської Над-Держави.

Головним ідеологічним ядром епосу війни є міфічні батьківські фігури Леніна і Сталіна. О. Гончар мотиваційно підкреслює, що у великій епічній події — визвольному поході у Європу — йдеться про сталінових воїнів[1032]. Всюди, де вони проходять, вирізьблюють літеру «Л», що нагадує про міфічного визволителя народів. «Як ряд вічних маяків, — пише Гончар, — залишалась ця літера за бійцями в темних нетрях дрімучих чужих лісів. Перша літера невмирущого імені вождя. Ніби це справді витав над бійцями дух великого Леніна, весь час супроводжуючи їх»[1033]. Літера «Л», нагадуючи про батьківське символічне Ім’я «праотця» світової держави, на початку тексту, як у текстах Сосюри, з’являється поряд з Христом, тому буква «Л» як дороговказ вибита «під самим розп’яттям»[1034]. Символізує сталінський «синедріон» Кремль. Подібна символізація, але у демонічному тлумаченні, подається у «Ротонді душогубців» Т. Осьмачки.

Структура полку в «Прапороносцях» відображає структуру комунівської імперії: «хазяїн» полку — таджицький підполковник Самієв, його всі звуть «гарячим хазяїном»[1035], а полк — його «хазяйством». Тобто фігура Самієва символічно нагадує солдатам про фігуру Сталіна, тому наголошується його неслов’янськість: він командує «різким таджицьким акцентом»[1036]. У тексті запопадливо вихваляються неслов’яни, азіатська натура. Так, героя війни башкира Васю Багірова названо «буйним», його тіло «залізним», з «богатирським гартом» тощо.

Символічними творцями комунівської імперії є російські мислителі. Тому ідеологом визвольного походу є, закономірно, росіянин, гвардії майор, герой Радянського Союзу Воронцов, який «становив найголовнішу невід’ємну частину складного організму полку, він був у полку, ніби мати в сім’ї». Його родинну материнську сутність Гончар тенденційно підкреслює: «Природно, що мати мусить всіх втішати, вислуховувати, лікувати, бити й пестити, а сама ніколи не валитись з ніг. Вона до того звична й рідна…»[1037]. Попри те, що всюди про полк мовиться як про сім’ю, а про Самієва як «хазяїна», однак все Над-Я (ідеологічне батьківство-материнство) віддається Воронцову, який в одному епізоді нагадує матір, в іншому — батька: «Він справедливо вважався кращим оратором в дивізії і полку… Лисий, з відтопірченими великими вухами, він стояв над могилою, як старий батько серед своєї родини»[1038]. Культ батька в «Прапороносцях» демонструється повсюдно: проявляють його молодші до старших, а тому часто молодші авторитетного солдата називають також батьком. Батьколюбство тут особливо культивується, адже інфантильні «сини» завдяки «залізному батьківству» стають нездоланними воїнами, а у відношенні до смерті — фанатичними героями, які не бажають вірити у власну смерть. Активізація інстинкту вбивць на основі романтичної віри в безсмертя комуністичного подвигу робить сталінську тактику «гнучкішою, сміливішою, новішою, ніж німецька»[1039].

Політруку Воронцову безпосередньо підкорені віддані «сини»: комуністи і комсомольці: «Саме комуніст повинен був… задавати тон і весь час підтримувати високий бойовий дух солдатів»[1040]. Невипадково ідеологічне прозріння несвідомих себе «синів» на війні означало бажання вступити у комуністичну партію. На епізоді вступу в комуністичну партію можна простежити, що «синівський онтогенез» в комунівській імперії часів Другої світової війни цілковито відповідає «ленінсько-сталінському батьківству». Що таке біографія українського «сина» за сталінізму, виявляє офіцер Черниш, вступаючи в комуністичну партію. Його історія цілком позбавлена автобіографізму: «Черниш народився в ту зиму, коли країна прощалася з Іллічем. Він лежав ще рум’яним немовлям у колисці, коли Сталін давав Іллічеві клятву на вірність його заповітам. І ті, що лежали тоді в колисках, тільки народжене покоління, вже несвідомо переймали на себе ту клятву, всмоктуючи її з молоком матерів… Тепер вони проносять її по шляхах Європи…»[1041].

Цей вірнопідданий «онтогенез» у своїй трансформованій формі (очищений від сталінізму ленінізм) буде органічно присутній навіть у середині 80-х років, тобто у своєму неусвідомленому стані з цим «онтогенезом» прийде в літературу декілька українських поколінь.

Епос про війну Гончара є підтвердженням того, що світогляд у комунівській імперії твориться на основі імітації релігійно-міфологічних побудов, тобто він цілковито позбавлений логіки. Так, Воронцов переконує солдат, що ніде в Європі немає такого світогляду, як ленінізм, такого вчення, «що освітило, як сонце, дорогу всьому людству», що ніде в Європі немає такої могутньої держави, тому солдати різних національностей повинні думати «не кожен про своє, а про єдине, однакове у всіх»[1042]. На відміну від романтично одержимих українських бійців росіянин Воронцов має напрочуд спокійну стійку психологію: говорить лагідно, зі спокоєм сільського вчителя, виточує кожне слово, «як токар біля верстату»[1043]. Адже він виконує роль Мойсея — вихователя комунівського народу, засновника нового світогляду, йому притаманна мудрість росіян. Після його промов солдати готові переступити через смерть і довести власну безстрашність. Боягузливі «сини» бажають стати достойними його «батьківської» любові.

Якщо Воронцов видає себе за реалістичного батька, то в образі «культурного офіцера» Брянського постає романтичний син-герой, в якого Гончар проектує своє одержиме Я. Та щоб уникнути «фанатизму національності», Гончар робить Брянського білорусом. Ветеран полку, сталінградець-комуніст, «культурний офіцер», Юра Брянський становить міфологізуюче ядро комунівського епосу, що окультурює сталінську армію (очевидно, такою є місія самого Гончара в «Прапороносцях»). «Ми не дикі коні, щоб все топтати, — пояснює Брянський солдатам. — Ми найпрогресивніша армія світу. Таких нас і ждуть»[1044]. Романтика «сина» Брянського має підтверджувати «реалістичний батьківський світогляд Воронцова». Батьківське-синівське моделювання чоловічого світу передбачає ідеалізацію покірного «культурного сина» і всезагальне наслідування цієї моделі: солдат Шовкун, наприклад, закоханий у Брянського, пере йому комірці, при цьому ніяковіє, як дівчина. Романтизація образу Брянського викликає асоціацію з середньовічним лицарем, який воює за даму серця — Шуру Ясногорську. Після його смерті Ясногорську назвуть у роті Вірною: бути вірною означає продовжувати романтичний дух війни. Тому романтика кохання переплітається з мілітаристською ідеологією, що створює парадоксальну перверсію. Адже політрук Воронцов також є учителем кохання. На противагу реальній проституції потрібно було створити міф про чисте кохання двох патріотів сталінської вітчизни — цю його частину моделюють