Читати книгу - "Викрадачі"

— Ще гірше те, що ми колись були знайомі, — це прозвучало гостріше, брутальніше, ніж я того бажала.

Він схилив голову набік, начебто земля могла підказати йому, як мене звуть і що він повинен про мене пам’ятати.

— Прошу пробачення, — сказав він нарешті. — Мені дуже соромно, але, будь ласка, нагадайте мені.

— О, це неважко. — Я карала його в будь-якому разі, тому що дивилася на нього згори вниз. — Я ж розумію, що у вас мільйон студентів. Колись давно я була однією з ваших студенток у коледжі Барнетт, усього один семестр. «Візуальне розуміння». Але ви дійсно підштовхнули мене до мистецтва, тому я завжди бажала подякувати вам.

Тепер Роберт дивився на мене дуже пильно, не приховуючи того, що намагається уявити, як я виглядала замолоду — чемніша людина спробувала б не показувати цього відверто.

— Стривайте! — Я стояла й чекала. — Ми ж з вами якось поснідали разом, правда? Щось пригадую. Але волосся…

— Цілком вірно. Воно було іншого кольору, білявого. Я пофарбувала його, бо набридло, що люди звертають увагу лише на волосся, й ні на що більше.

— Так, перепрошую. Тепер я згадав. Вас звуть…

— Мері Бертисон, — сказала я й простягла руку, тому що зараз він був одягнений.

— Приємно бачити вас знову. Роберт Олівер.

Я більше не була його студенткою — принаймні, не буду ще до десятої години цього ранку.

— Я знаю, як вас звати, — відказала я з іронією. Він засміявся.

— А що ви робите тут?

— Беру уроки пейзажного живопису, — відповіла я. — Тільки не знала, що ці уроки вестимете саме ви.

— Так, то була несподіванка і для мене. — Тепер він тер голову обома руками, немов шкодуючи, що не взяв рушника. — Але яка приємна випадковість! Тепер маю нагоду побачити, як ви просуваєтесь уперед.

— Якщо не брати до уваги, що ви не пригадаєте моїх колишніх робіт, щоб порівнювати, — зауважила я, і він знову засміявся. Ось і розрядка ситуації, яка втратила напруженість, не викликала ніяковості — Роберт сміявся, як дитина. Я пригадала тепер, як він жестикулює рукою, як вигинаються його губи, бачила зблизька немовби виліплене рукою скульптора обличчя, його принадність, яка приваблювала тим більше, що була цілком природною — неначе він позичив то тіло, й воно виявилося гарним, хоча він поводився з ним, як з будь-якою позиченою річчю, не дуже дбайливо. Ми повільно поверталися до маєтку разом, а коли стежка надто звужувалася, він крокував попереду (зовсім не джентльмен), що мене заспокоювало: не довелось відчувати спиною його погляд і вгадувати, з яким виразом він на мене поглядає. Ми дісталися краю галявини перед особняком, на траві виблискувала роса, люди поспішали на сніданок, і я збагнула, що потрібно до них приєднатися.

— Крім вас, я тут нікого не знаю, — несподівано вихопилося в мене, і ми обоє зупинилися на краю лісу.

— І я теж, — сказав він, щиро посміхаючись мені. — Крім керівника, але він неймовірно нудний.

Мені потрібно було зникнути, побути кілька хвилин на самоті, аби не з’являтися на сніданок разом із чоловіком, якого я щойно бачила голим, коли той виходив з океану. Він, здавалося, вже забув про цю пригоду, наче вона трапилась так само давно, як і заняття з візуального розуміння. Я сказала йому:

— Мушу піти до себе й прихопити деякі речі.

— До зустрічі на занятті.

Він немовби хотів погладити мене по плечу або поляскати по спині, як чоловіка, але передумав і відпустив мене. Я повільно пішла до стайні й на кілька хвилин зачинилася у побіленому стійлі. Посиділа спокійно, насолоджуючись тим, що двері замкнуті. Згадала, як три роки тому, заощаджуючи кожну копійку, спромоглася вперше — й доти єдиний раз — помандрувати до Італії. У Флоренції відвідала монастир Сан-Франческо й побачила у колишніх келіях ченців, тепер порожніх, настінні фрески Фра Анджеліко.[119] Всюди було багато туристів, там і тут стояли на варті сучасні ченці, але я зачекала, поки ніхто не дивитиметься у мій бік, сковзнула до однієї біленької келії й, порушуючи правила, зачинила двері. Так я нарешті опинилася на самоті, сповнена рішучості, незважаючи на відчуття провини. Маленька кімнатка була зовсім голою, лише на одній стіні променився золотим, рожевим і зеленим янгол пензля Фра Анджеліко. Крила янгола складені за спиною, а крізь забране ґратами віконце ллється сонячне світло. У ту хвилину я зрозуміла, що чернець, який мешкав колись у цій келії, схожій в усьому іншому на тюремну камеру, вже не бажав нічого іншого, крім залишатися в ній, і навіть Бог ставав йому непотрібним.

Розділ 60

Марлоу

Залишивши «Метрополітен», я пройшов один квартал і опинився в Центральному парку. Мальовнича картина: навкруги буяє зелень, куди не поглянеш — всюди безліч квітів на клумбах; саме на це я й сподівався. Розшукав чисту лаву, сів, витяг мобільник і набрав номер. Я не телефонував їй уже два тижні. Сьогодні субота — де ж вона має бути в суботу? Я ж зовсім нічого не знаю про її теперішнє буденне життя (крім того, що вдираюсь в нього).

Після другого дзвінка вона відповіла, і я почув звуки, що її оточували, — можливо, ресторан, якесь людне місце.

— Алло, — сказала вона знайомим впевненим голосом, а я згадав її довгі руки.

— Мері, — почав я. — Це я, Ендрю Марлоу.

Майже за п’ять годин потому Мері була разом зі мною на площі Вашингтона. Вона приїхала якраз вчасно, щоб устигнути на обід — разом зі мною, в ресторані мого готелю. Після несподіваної мандрівки автобусом до Нью-Йорку вона зголодніла (а автобусу надала перевагу над потягом, тому що так дешевше, вирішив я, хоча сама вона про це нічого не сказала). За їжею розповіла мені з гумором, як діставала останній квиток, щоб встигнути на цей рейс. Мене взагалі здивувало її палке бажання приїхати сюди негайно. Обличчя її палало схвилюванням від того, що вона зробила це одразу, без попередніх міркувань, довге волосся прихоплене з боків заколками. Одягнена Мері була в бірюзовий светр з кількома важкими нитками чорних намистин на шиї.

Я намагався не звертати уваги на те, що її обличчя розчервонілося через Роберта Олівера, через полегшення (а може, й задоволення) від того, що в його житті відкрилися обставини, які можуть пояснити його розрив з нею, а також виправдати її попередню любов до нього.