Читати книгу - "Викрадачі"

О. В.

Розділ 59

Мері

Наступного ранку я прокинулася рано — одразу, повністю усвідомлюючи, де я і що роблю — немов хтось прошепотів мені на вухо: «Час прокидатися». І перша думка — про океан. Усього за кілька хвилин я вдягла светр й штани захисного кольору, почистила зуби в холодній ванній кімнаті гуртожитку, де на стелі сиділи павуки, розчесала волосся. Потім вилізла з колишньої стайні, замочивши в росі кросівки — розуміла, що пізніше про це шкодуватиму, тому що іншої пари із собою не взяла. Ранок був сірим від туманної імли, в розривах якої прозирало над головою прозоре небо; на хвойних деревах, густо обвитих павутинням, сиділи хмари ворон; на березах вже з’являлися перші пожовклі листочки.

Доріжка вела з нашого табору саме повз засипане попелом коло вчорашнього багаття, як я й гадала. Йшла у потрібному напрямку, до океану, й за декілька хвилин, протягом яких мої кросівки ляскали по доріжці, а вуха вловлювали звичайні лісові звуки, я опинилася на пляжі з гальки. Хлюпали хвилі, колихалися на них водорості, пінився прибій, накочуючись на сушу, яка довгими сірими пальцями заходила в океанські води. Понад самою водою висів туман, який ніяк не міг розсіятися, тож я бачила блакить неба над головою, а хвилі — тільки тоді, коли вони вже були зовсім близько від берега. Морського краєвиду як такого не було, лише той туман і обриси континенту, підкреслені стрункими темними смереками, лінію яких переривали кілька котеджів. Я скинула кросівки й закотила штани до колін. Вода була прохолодною, потім холодною, потім мало не крижаною — від неї ноги швидко промерзли до кісток, а ззовні вкрилися гусячою шкірою. Водорості обвивали мені щиколотки.

Раптом я злякалася — сама серед лісу, серед запаху хвої, серед хвиль невидимого Атлантичного океану. Навкруги панувала тиша, якщо не зважати на гуркіт хвиль. Не могла примусити себе зайти у воду далі, ніж до щиколоток — у мене прокинувся дитячий страх перед акулами й підступними водоростями, відчуття, нібито мене може затягти в глибінь, що я загублюся в морі. Роздивлятися не було чого: туман загороджував видимість, тож я почувалася, наче сліпа. Стало цікаво — а як написати туман; стала пригадувати, чи бачила будь-коли картину, яка зображувала б переважно туман. Можливо, щось у Тернера[118] або на японських гравюрах. Сніг — це було, а ще дощ і хмари, які укривають верхівки гір, але не могла пригадати жодної картини такого туману, як цей. Нарешті вибралася зі смуги прибою й розшукала великий камінь, досить високий, досить сухий, досить гладкий, щоб не турбуватися про цілість брюк, а над ним — інший камінь, на який можна було спертися. В цьому було теж якесь дитяче задоволення, немов знайшла собі трон; і я поринула у мрії. Так і сиділа, коли з лісу вийшов Роберт Олівер.

Він був один і так само заглиблений в думки, як я щойно; крокував повільно, дивлячись собі під ноги, інколи кидаючи погляд на дерева або вперед, на затягнутий туманом океан. Ішов босоніж, у вельветових штанах і футболці, на якій щось було написано — з мого місця літери не складалися в слова, — а зверху футболки накинута м’ята жовта сорочка. Що ж, тепер доведеться відрекомендовуватись, хочу того чи ні. Я ледь не підвелася, щоб привітати його, але прогавила слушну мить — почавши підводитися, збагнула, що він мене не побачить, бо була тепер збоку від нього. Остаточно зніяковіла й розгублена, я знов присіла за валунами. Якщо мені пощастить, він на хвилину занурить ноги у хвилі, пересвідчиться, що вода холодна, та й піде назад, до маєтку. Тоді я зачекаю хвилин двадцять, поки обличчя припинить палати, й тихесенько повернуся до себе. Я щільніше притислася до холодних каменів. Не могла відірвати погляду від Роберта: між іншим, якщо він побачить мене, цікаво, чи впізнає. Напевно, ні.

А потім він зробив те, чого я найбільше побоювалася й водночас підсвідомо прагла: роздягнувся. Не став обертатися для цього до океану або ховатися на узліссі, а просто потягся рукою й розстебнув брюки, стягнув їх (трусів він не носив), далі зняв сорочку, кидаючи всі речі на купу трохи далі лінії прибою, й увійшов у воду. Я сиділа, нездатна поворухнутися. Він стояв за кілька кроків від мене, з оголеною м’язистою спиною й довгими ногами, потирав голову, немов розгладжував непокірне волосся або намагався врешті прокинутися, потім розслаблено поклав руки на стегна. Чимось нагадував натурщика в студії, що розминає затерплі ноги, поки у студентів перерва. Роберт стояв, вдивлявся в море, відпочиваючи цілковито на самоті (як йому здавалося). Трохи обернув голову в протилежному від мене напрямку. Обернув туди-сюди торс, зігріваючись, тож я мимоволі побачила на мить чорне волосся й спокійно звисаючий член. А потім Роберт стрімко кинувся у воду — поки я сиділа, тремтіла й гадала, що робити, — й пірнув, виринув далеко, далі, ніж останні валуни, й проплив іще трошки вперед. Я вже знала, яка холодна вода, але він не повернув назад, поки не проплив метрів з двадцять.

Аж ось він різко розвернувся у воді, ще швидше поплив до берега й вийшов, трохи затинаючись, однак рішуче. Вода стікала з нього, він важко дихав. На волоссі, яким поросло тіло, й густих мокрих кучерях блищали краплі. На березі Роберт нарешті помітив мене. У таку хвилину неможливо відвести погляд, навіть якщо захочеш, і зробити вигляд, начебто нічого не бачиш: як можна не помітити Посейдона, який виходить з океанських хвиль на берег? Як зробити вигляд, нібито займаєшся манікюром або зішкрібаєш слимаків з каміння? Я так і залишилася сидіти, втративши дар мови, прикута до місця, нещасна. Але майнула думка: яка шкода, що не можу зараз намалювати цю сцену — типова думка; тепер, коли набула певного досвіду, мені такі думки приходять у голову нечасто. Він зупинився, якусь мить уважно роздивлявся мене, дещо здивований, але не зробив жодної спроби прикритися.

— Привіт, — сказав насторожено, підозріло, можливо, й не без втіхи.

— Привіт, — відгукнулась я, наскільки могла спокійно. — Прошу пробачення.

— Дурниці, немає за що вибачатися. — Він потягнувся за своїми речами, розкиданими на гальці пляжу й витерся насухо футболкою — зберігаючи певну пристойність, але без поспіху, потім натяг штани й взув жовті оксфордські черевики. Наблизився.

— Вибачте, якщо це я вас налякав. — Стояв, мене роздивляючись,