Читати книгу - "Викрадачі"

Сьогодні очі в неї були блакитні (мені згадалася Кейт), завдяки кольору светра. Взагалі колір її очей був мінливим, мов океан: залежав від погоди, від того, яке небо. Їла вона, як вихований вовк, вправно користуючись ножем і виделкою й відставивши убік величезну таріль з курчам і кускусом.[120] На прохання Мері, я описав з усіма подробицями портрет Беатриси де Клерваль і розповів, що він потрапив на іншу виставку невдовзі після того, як Роберт його побачив.

— Утім, дивно, що Роберт так гарно запам’ятав цей портрет, побачивши всього один чи два рази, а потім був здатний відтворювати обличчя багато років, — закінчив я свою розповідь. Я вже спирався ліктями на стіл, замовивши каву й десерт для нас обох, попри заперечення Мері.

— А він і не запам’ятовував. — Вона акуратно поклала ніж і виделку на тарілку.

— Не пам’ятав? Але ж він так точно малював її, що я впізнав оригінал з першого погляду.

— Не про те йдеться… Не мав потреби пам’ятати: її портрет був у нього в книзі.

Я поклав руки на коліна.

— Тож вам це було відомо!

Мері не заперечувала мого докору.

— Так. Перепрошую. Я збиралася розповісти вам, коли доберуся до відповідного місця в своїх листах. Якщо на це пішло, то я вже навіть написала. Але про картину в музеї мені не було відомо, у книзі не розповідалося, де зберігається оригінал. Мені чомусь здавалося, що десь у Франції. Це я й збиралася вам розповісти. Привезла вам решту своїх спогадів — називайте їх, як хочете. Мені знадобився неабиякий час, щоб написати все до кінця, а потім я ще все переглянула. — В тоні, яким вона це промовляла, не чулося вибачення. — Роберт тримав великі стоси книжок біля своєї канапи, коли ми жили разом.

— Кейт розповідала мені те саме — ну, щодо книжок. Однак, наскільки я зрозумів, самого портрета вона там не бачила, інакше розповіла б і про те. — Лише сказавши це, я збагнув, що вперше переповів безпосередньо Мері слова Кейт. Подумки заборонив собі чинити так вдруге.

Брови Мері злетіли вгору.

— Можу собі уявити, з чим доводилося жити Кейт. Я насправді уявляла це, і не одного разу.

— Вона жила з Робертом, — уточнив я.

— Авжеж. — Жвавість Мері зникла або ж заховалася на час за хмаркою, рука грала келихом вина.

— Завтра я поведу вас до музею, подивитися на картину, — сказав я, щоб розважити її.

— Поведете? — Вона посміхнулася. — А хіба я сама не знаю, де знаходиться «Метрополітен»?

— Маєте рацію. — Я на хвилинку забув, яка вона ще молода і вразлива. — Скажу так: ми можемо піти туди разом і подивитися.

— Так мені подобається. Власно, я ж задля цього й приїхала.

— Лише задля цього? — сказав я й одразу пошкодував. Не збирався ж до неї залицятися. Мимоволі пригадав бесіду з батьком: «З жінками, яких нещодавно кинули, багато клопоту. — А крім того, вона ще незалежна, незвичайна й дуже красива. — Саме так».

— Розумієте, я гадала, що саме через цей портрет він поїхав до Франції без мене — тобто, портрет знаходиться там, тож він і поїхав подивитися.

Я не виказав хвилювання.

— А він їздив до Франції? У той час, коли ви жили разом?

— Так. Сів на літак і полетів до іншої країни, навіть не попередивши мене. Так і не пояснив, чому зробив це потай. — Обличчя в Мері було напруженим, обома руками вона відкинула з нього волосся назад. — Я сказала йому, що мене це ображає: він витратив гроші на мандрівку сам, коли в нього, здається, не вистачало грошей, щоб допомогти мені сплачувати за квартиру та продукти. Та насправді мене ще більше образило те, що він поїхав, не сказавши нічого мені. Тоді я збагнула, що він ставиться до мене так само, як і до Кейт — не ділиться своїми таємницями. І до того ж було ясно, що йому навіть на думку не спадало запросити мене їхати разом з ним. Саме через це й виникла між нами та велика сварка, хоча ми обоє й робили вигляд, немов сперечаємося про живопис. Тож після його повернення ми прожили разом іще кілька днів, а потім він пішов.

Тепер на очі Мері набігли сльози, перші з того часу, як вона плакала на моїй канапі. Тож пробачте, але якби я в ту хвилину опинився біля дверей Робертової палати, я б увійшов і, замість сідати в крісло, дав би йому доброго стусана. Вона витерла очі. І вона, і я на хвилину затамували подих, принаймні, так мені здалося.

— Мері, можна вас запитати: це ви звеліли йому залишити дім чи він сам кинув вас?

— Я звеліла. Боялася, якщо не скажу, то він і сам може піти від мене, а тоді я втрачу не тільки його, а й залишки поваги до себе.

Перш ніж поставити наступні запитання, я зачекав досить тривалий час.

— А вам відомо, що у Роберта, коли він накинувся на картину в музеї, був із собою чималий пакунок старих листів? Листування між Беатрисою де Клерваль та Олів’є Віньйо, який написав її портрет.

Вона на хвилину завмерла, потім кивнула.

— Я не знала, що там і листи від Олів’є Віньйо.

— А ви бачили ці листи?

— Бачила. Я вам розповім пізніше.

Мусив задовольнитися цим. Вона дивилась мені прямо у вічі. Обличчя ясне, доброзичливе. Можливо, те, що я бачив на цьому обличчі, й була любов, яку вона колись відчувала до Роберта. Ще ніколи я не зустрічав людини, що так вражала б мене, як ця дівчина, яка пильно роздивлялася картини в музеї, їла, немов добре вихований чоловік, а волосся причісувала, наче німфа. Можна було порівняти її хіба що з єдиною жінкою, про яку мені було відомо лише зі старих листів і живописних полотен, написаних Олів’є Віньйо і Робертом Олівером. Однак я здатен був зрозуміти, чому Роберт, охоплений любов’ю до мертвої жінки, покохав (як умів) цю живу жінку.

Я хотів сказати Мері, що шкодую про той біль, який вчувався в її словах, але не знав, як сказати це в такий спосіб, щоб не видаватися їй покровителем. Тож сидів і просто дивися на неї — з усією ніжністю, на яку лише здатен. До того ж з її манери: як допила каву, як почала розшукувати свою куртку, — було ясно, що обід, наш наблизився до кінця. Але залишалося ще одне не вирішене досі питання, і я мусив поміркувати, як до нього підійти.

— Я розпитував адміністратора, в готелі є