Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

У вухах лунає голос отця Комптона з-за ґрат сповідальні: він тихо запитує мене, чи є ще щось, у чому я хочу покаятися. Ні, твердо відказую йому. Ні. Це помилка. Я була п’яна, тому це не враховується. Добрий отець зітхає і заслоняє занавіску. Кінець сповіді. Моя покута – брехати Генрі за замовчуванням, допоки ми обоє будемо живі. Дивлюсь на нього, щасливого від того, що посмакував принади мене, молодшої, а в голові спалахує образ сплячого Гомеса і Гомесової спальні в ранковому світлі. Це була помилка, Генрі, мовчки кажу йому. Я чекала, я схибила лише один раз. Скажи йому, каже отець Комптон чи хтось у моїй голові. Не можу, відповідаю я. Він зненавидить мене.

– Гей, – ніжно каже Генрі. – Де ти?

– Задумалась.

– Ти така сумна.

– Ти не хвилюєшся іноді, що всі чудові речі вже відбулися?

– Ні. Ну, трохи, але по-іншому, ніж ти маєш на увазі. Я досі мандрую часом, який ти згадуєш, а для мене він ще не настав. Боюся, що ми не приділяємо належну увагу теперішньому. Тобто подорож у часі – своєрідний змінений стан свідомості, тому я більше… свідомий, коли я там, і, так чи інакше, мені це здається важливішим. Утім, іноді гадаю, що якби я був настільки ж свідомий у теперішньому, все було би бездоганно. Але останнім часом відбуваються такі знаменні події. – Він усміхається такою красивою вигнутою променистою усмішкою, так невинно, що моя провина маліє і повертається назад у коробочку, в якій затиснута, мов парашут.

– Альба.

– Альба – ідеальна. І ти теж. Я про те, що як би сильно я не кохав тебе тоді, це спільне життя, і те, що ми знаємо одне одного…

– У горі й радості…

– Те, що ми переживали й погані часи, надає цьому реальності. А мені потрібна реальність.

Скажи йому, скажи йому.

– Навіть реальність може бути досить нереальна… – Якщо я хочу колись сказати йому, зараз саме час. Він чекає. Я просто… Не можу.

– Клер? – Жалюгідно позираю на нього, мов дитина, яку піймали на заплутаній брехні, а потім кажу це, майже нечутно.

– Я з деким переспала.

Обличчя Генрі застигло від недовіри.

– З ким? – запитує він, не дивлячись на мене.

– З Гомесом.

– Чому? – Генрі насторожений, чекає удару.

– Я була п’яна. Ми були на вечірці, а Шаріс була в Бостоні.

– Почекай хвилинку. Коли це було?

– У 1990 році.

Він сміється.

– О, Боже. Клер, більше так не роби, трясця. У 1990 році. Боже, я думав, ти скажеш, що це трапилося минулого тижня. – Слабо усміхаюся. Генрі продовжує: – Знаєш, не те що я нетямлюся з радощів з цього приводу, але оскільки щойно сам сказав тобі ходити на побачення, експериментувати, то я не можу… Ну, не знаю. – Він стає неспокійним. Піднімається і починає ходити студією. Не вірю своїм вухам. П’ятнадцять років я ціпеніла від страху, страху, що Гомес щось скаже чи зробить з його вайлуватою гомесівською безсердечністю, а Генрі байдуже. Чи ні?

– І як це було? – запитує він, досить буденно, вовтузячись з кавоваркою спиною до мене.

Обережно добираю слова.

– Інакше. Знаєш, я би не хотіла критикувати Гомеса.

– Та ні, продовжуй.

– Наче ти у крамниці порцеляни і намагаєшся втекти від бика.

– Він більший, аніж я. – Генрі констатує це як факт.

– Не скажу про тепер, але тоді у ньому взагалі не було делікатності. Він курив цигарку, поки трахав мене. – Генрі здригається. Встаю, підходжу до нього. – Пробач. Це була помилка. – Він притягує мене до себе, тихо шепчу йому в комір: – Я чекала дуже терпляче… – Але не можу продовжити. Генрі пестить моє волосся.

– Клер, усе гаразд, – каже він. – Усе не так і погано. – Цікаво, чи Генрі порівнює ту Клер з 1989 року, яку він щойно бачив, зі мною, дволикою в його обіймах? Ніби читаючи мої думки, він питає:

– Є ще інші сюрпризи?

– Тільки це.

– Боже, ти вмієш тримати секрети.

Дивлюсь на Генрі, він пильно дивиться на мене, і мушу визнати, що для нього я наче змінилась тепер.

– Це змусило мене краще зрозуміти… навчило мене цінувати.

– Ти хочеш сказати, що я не програв у порівнянні?

– Так. – Нерішуче цілую його, і, якусь мить вагаючись, Генрі починає відповідати на поцілунок, і скоро у нас знову все гаразд. Навіть краще, ніж гаразд. Я зізналась йому, втім, усе добре: він досі кохає мене. Усе моє тіло здається невагомим, і зрештою полегшено зітхаю від радості сповіді, навіть не отримавши покуту, ні «Богородице Діво», ні «Отче наш». Здається, мовби я живою та неушкодженою вибралася з ущент розбитої автівки. А десь там, на зеленій ковдрі, на лузі ми з Генрі кохаємося, а Гомес дивиться на мене сонну і тягне до мене свої величезні руки, і все це відбувається зараз, але, як завжди, вже занадто пізно, щоби щось змінити. Відтак ми з Генрі розгортаємо одне одного на канапі у студії, мов зовсім нові пачки шоколадних цукерок, які до цього ще не куштували, і для цього ще не пізно, в усякому разі, поки що не пізно.

Субота, 14 квітня 1990 року, 6:43 (Клер вісімнадцять)

Клер: Розплющую очі й не знаю, де я. Цигарковий запах. Жалюзі кидають тінь на потріскану жовту стіну. Повертаю голову. Поруч зі мною, у своєму ліжку, спить Гомес. Раптом усе пригадую і починаю панікувати.

Генрі. Генрі вб’є мене. Шаріс зненавидить мене. Сідаю. Спальня Гомеса – склад переповнених попільничок, лахів, юридичних посібників, газет, брудного посуду. Мій одяг лежить невеликою звинувачувальною купкою на долівці поруч зі мною.

Гомес безтурботно спить. Він зовсім не схожий на хлопця, котрий щойно зрадив своій дівчині з її найкращою подругою. Його світле волосся стирчить, а не ідеально вкладене, як зазвичай. Він схожий на хлопчика-переростка, що виснажився від великої кількості хлоп’ячих ігор.

У моїй голові гупає. Всередині почуваюсь побитою. Похитуючись, встаю і йду коридором у ванну кімнату, де вогко – цвіль аж кишить – і повно атрибутів для гоління та вологих рушників. Увійшовши, вже не впевнена, що саме хотіла. Йду в туалет, умиваюся уламком твердого мила й дивлюсь на себе у дзеркало, щоб побачити, чи не змінилась я, чи здогадається Генрі, просто побачивши мене… У мене огидний вигляд, утім, зрештою, в мене завжди такий вигляд о сьомій ранку.

У будинку тихо. Десь поблизу цокає годинник. Гомес ділить цей будинок