Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Доброго ранку, – усміхається мені Гомес і тягнеться до мене. Сахаюся, і з очей бризкають сльози. – Ой, кицюню! Клер, дитинко, тихо, тихо.

Він підводиться, і невдовзі схлипую в його руках. Згадую всі ті рази, коли плакала на плечі Генрі. Де ти? – думаю з відчаєм. – Ти мені потрібен, тут і зараз. Гомес знову і знову повторює моє ім’я. Що я тут роблю – плачу гола в обіймах такого ж голого Гомеса? Він протягує руку і дає мені пачку паперових хусточок. Сякаюсь, протираю очі, відтак дивлюсь на нього з недоречним відчаєм, а він спантеличено дивиться на мене.

– Усе гаразд?

Ні. Як усе може бути гаразд?

– Так.

– Що не так?

Знизую плечима. Гомес переходить у режим «перехресний допит вразливих свідків».

– Клер, ти ж раніше займалась сексом? – Киваю. – Це через Шаріс? Ти погано почуваєшся через Шаріс? – Киваю. – Я зробив щось не так? – Хитаю головою. – Клер, хто такий Генрі? – Скептично дивлюся на нього.

– Як ти дізнався?

От і проговорилася. От лайно. Сучий син.

Гомес перехиляється через мене, хапає з тумбочки цигарки і підкурює. Гасить сірник і глибоко затягується. З цигаркою в руці Гомес здається більш… одягнений, хоча він і досі голий. Він мовчки пропонує мені одну, і я беру, хоча й не палю. Здається, це єдине, що можна зараз зробити, і я виграю час, щоб подумати, що сказати. Гомес підкурює мені цигарку, встає, нишпорить у шафі, знаходить блакитний халат, не надто чистий, і дає мені. Надягаю його, він величезний. Сиджу на ліжку, курю і спостерігаю, як Гомес надягає пару джинсів. Навіть нещасною помічаю, що Гомес – гарний, високий, широкоплечий і… великий, зовсім інший тип краси, ніж у Генрі з його граційною нестримністю пантери. Мені одразу ж стає погано від порівняння.

Гомес ставить попільничку поруч зі мною, сідає на ліжко і спрямовує на мене погляд.

– Уві сні ти говорила з кимось на ім’я Генрі.

Чорт. Чорт.

– Що я казала?

– В основному просто «Генрі», знову і знову, наче кликала, щоб він прийшов. І «пробач». І один раз сказала: «Тебе ж тут не було», наче ти дуже сердита. Хто такий Генрі?

– Генрі – мій коханець.

– Клер, у тебе немає коханця. Ми з Шаріс уже півроку щодня бачимо тебе, і ти ніколи ні з ким не зустрічалася, ніхто ніколи не дзвонить тобі.

– Генрі мій коханець. Зараз він якийсь час відсутній, та повернеться восени 1991 року.

– Де він?

Десь поруч.

– Я не знаю. – Гомес думає, що я вигадую.

Не бачу причин, однак хочу змусити його повірити мені. Хапаю свій гаманець, розгортаю його й показую Гомесу фотографію Генрі. Він уважно вивчає її.

– Я бачив цього хлопця. Ні, когось дуже схожого на нього. Цей занадто старий, щоб це був той самий хлопець. Але того хлопця теж звали Генрі.

Моє серце гупає, як божевільне. Намагаюся буденно запитати його:

– Де ти його бачив?

– У клубах. Здебільшого, у «Екзиті» та «Смарт-барі». Але я не можу уявити його твоїм хлопцем; він маніяк. Де він – там хаос. Він алкоголік, і просто… Я не знаю, він дуже грубий з жінками. Чи так мені сказали.

– Жорстокий? – Не можу навіть уявити, як Генрі піднімає руку на жінку.

– Ні. Не знаю.

– Як його прізвище?

– Не знаю. Слухай, кицюню, цей хлопець пожує тебе та виплюне… він зовсім не той, хто тобі потрібен.

Усміхаюся. Він – саме той, хто мені потрібен, але знаю, що даремно нишпорити нічними клубами, намагаючись знайти його. – А хто мені потрібен?

– Я. Хоча ти, здається, так не вважаєш.

– У тебе є Шаріс. Навіщо я тобі?

– Я просто хочу тебе. Сам не знаю чому.

– Ти що, мормон[56]?

Гомес починає говорити дуже серйозно:

– Клер, я… Слухай, Клер…

– Не кажи цього.

– Я справді…

– Ні. Я не хочу цього знати.

Встаю, гашу цигарку й починаю одягатися. Гомес сидить нерухомо і дивиться, як я вдягаюся. Почуваюсь несвіжою, брудною й огидною, коли натягую перед Гомесом учорашню вечірню сукню, проте намагаюсь не показувати цього. Не можу застібнути довгу блискавку на спині, Гомес понуро допомагає мені.

– Клер, не втрачай розуму.

– Я не серджуся на тебе. Я злюсь на себе.

– Цей хлопець справді дивак, якщо іде від такої дівчини, як ти, сподіваючись, що ти чекатимеш його два роки.

Усміхаюся Гомесу.

– Він дивовижний. – Бачу, що цим образила хлопця. – Гомесе, пробач. Якби я була вільна, ти був вільний… – Гомес хитає головою і, перш ніж усвідомлюю, цілує мене.

Відповідаю на поцілунок і на якусь мить замислююсь…

– Гомесе, я мушу йти.

Він киває.

Йду.

П’ятниця, 27 квітня 1990 року (Генрі двадцять шість)

Генрі: Інґрід та я в нічному клубі «Театр Рів’єра», танцюємо до самозабуття під милозвучні акорди Іґґі Попа. Ми з Інґрід завжди щасливі разом, коли танцюємо, трахаємося або займаємося чимось, що включає в себе фізичну активність, а не розмови. Зараз ми – у раю. Ми в перших рядах, і містер Поп об’єднує нас усіх у суцільну кулю божевільної енергії. Якось я сказав Інґ, що вона танцює, як німка, і їй це не сподобалося. І це правда: Інґрід танцює серйозно, немов її життя висить на волосині, немов точність у танці може врятувати голодних дітей Індії. Це чудово. Іґґі наспівує: «Я такий пригнічений, що не можу залишитися». І я точно знаю, що він відчуває. У такі моменти я бачу сенс у нас з Інґрід. Ми слемуємо під пісні «Lust for Life», «China Doll», «Funtime». Ми з Інґрід прийняли достатньо амфетаміну, щоби вирушити на Плутон, і в мене дивне, пронизливе відчуття та глибоке переконання в тому, що я міг би залишитися тут до кінця мого життя й бути абсолютно задоволеним. Інґрід пітніє. Біла футболка приклеїлася до її тіла так привабливо, що тішить око; подумую зняти її з Інґрід, проте стримуюсь, бо на ній немає бюстгальтера, потім іще наслухаюся докорів. Ми танцюємо, Іґґі Поп співає, і, на жаль, після трьох викликів на біс концерт нарешті неминуче закінчується. Почуваюся чудово. Коли йдемо з концерту з такими ж піднесеними фанатами та радісними завсідниками концертів, задумуюся: що ж ми робитимемо далі? Інґрід поспішає у довжелезну чергу до жіночої вбиральні, чекаю її на Бродвеї. Спостерігаю, як яппі[57] у «БМВ» сперечається з паркувальником щодо невідповідного паркувального місця, коли до