Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

Вона затихла. – Клер. Мені дуже шкода. Я нічого не можу вдіяти. Смішно, тому що я просто лежав тут, думаючи, що сьогодні благословенний день. Бути тут з тобою, кохатися, а не втікати від хуліганів чи замерзати в якомусь хліві, чи займатися іншою дурнею, з якою я часто зіштовхуюсь. І коли повернусь, я буду з тобою. Сьогодні все було чудово.

Вона ледь усміхається. Цілую її.

– Чому це я завжди повинна чекати?

– Тому що у тебе ідеальна ДНК і тебе не кидає у часі, як гарячу картоплю. До того ж терпіння – доброчесність. – Клер злегка б’є мене кулаками в груди. – Крім того, ти знаєш мене все своє життя, а я зустріну тебе, коли мені виповниться двадцять вісім. Тому всі ці роки до нашої зустрічі я проводжу…

– Трахаючи інших жінок.

– Ну, так. Але неусвідомлено – усе це лише практика, перед зустріччю з тобою. І все це самотньо і дивно. Якщо не віриш – спробуй сама. Я ніколи не дізнаюся. Усе по-іншому, коли тобі байдуже.

– Я не хочу когось іншого.

– Добре.

– Генрі, просто натякни мені. Де ти мешкаєш? Де ми зустрінемося? У який день?

– Лише одна підказка: Чикаґо.

– Ще.

– Вір. Усе це чекає на тебе.

– А ми щасливі?

– Ми часто божеволіємо від щастя. Але ми і дуже нещасливі з причин, які від нас самих не залежать. Наприклад, наші розлуки.

– То весь час, що ти зараз тут, ти не зі мною там?

– Ну, не зовсім. Мене може не бути всього десять хвилин. Або десять днів. Немає якихось правил. Саме це й важко для тебе. Крім того, іноді я потрапляю в небезпечні ситуації, і повертаюся до тебе побитий і потовчений, ти хвилюєшся, коли мене немає. Це – як дружина поліціянта. – Я виснажений. Цікаво, скільки років мені насправді? За календарем мені сорок один, але з усіма цими приходами і відбуттями, можливо, насправді мені сорок п’ять чи сорок шість. А може, й тридцять дев’ять. Хтозна? Є щось, що я мушу їй сказати; а що?

– Клер?

– Генрі.

– Коли побачиш мене знову, пам’ятай, що я не знатиму тебе; не переживай, коли побачиш мене, а я поставлюся до тебе, як до незнайомки, тому що для мене ти будеш абсолютно чужою. І, будь ласка, не приголомшуй мене усім відразу. Пожалій мене, Клер.

– Добре! О, Генрі, залишайся!

– Тс-с-с. Я буду з тобою.

Ми знову лягаємо. Мене пронизує виснаженість, і за хвилину я зникну.

– Я кохаю тебе, Генрі. Дякую за… подарунок на день народження.

– Я кохаю тебе, Клер. Будь гарною дівчинкою.

Зникаю.

Секрет

Четвер, 10 лютого 2005 року (Клер тридцять три, Генрі сорок один)

Клер: Полудень четверга, я у студії: готую блідо-жовтий папір козо. Генрі немає вже добу; як і зазвичай, розриваюся між думками про те, коли і де він може зараз бути, злюся на нього, бо він не тут, і хвилююся, коли ж повернеться. Це заважає мені зосередитися, марную купу аркушів. Забираю їх з бамбукової дощечки і знову кидаю у чан. Зрештою роблю перерву й наливаю собі горнятко кави. У студії холодно, вода в чані теж мала би бути холодною, хоч я трохи підігрівала її, щоби руки не потріскались. Огортаю руками керамічне горня. З нього йде пара. Схиляю обличчя над горням, вдихаю вологу та запах кави. Відтак, дякувати Богу, чую, як насвистує Генрі, йдучи садовою стежкою до студії. Він обтупує сніг з чобіт і знімає пальто. Має чудовий вигляд: він дуже щасливий. Моє серце б’ється, і я припускаю неймовірне:

– Двадцять четверте травня 1989 року?

– Так, о, так! – Генрі хапає мене у мокрому фартуху та гумовцях і крутить. Тепер я сміюся, ми обоє сміємося. Генрі випромінює світло. – Чому ти не сказала мені? Усі ці роки я даремно питав себе. Злючка! Розпусниця! – Він кусає мою шию і лоскоче мене.

– Але ти не знав, от я тобі й не казала.

– Так. Добре. Боже, ти дивовижна.

Ми сидимо на шорсткій старій канапі в студії.

– Може, підкрутити тепло?

– Звичайно. – Генрі схоплюється і регулює термостат. Вмикається пічка. – Як довго мене не було?

– Майже весь день.

Генрі зітхає.

– Чи воно того варте? День тривоги в обмін на кілька прекрасних годин?

– Так. Це був один з найкращих днів мого життя.

Затихаю, згадуючи. Я часто пригадую обличчя Генрі наді мною, в оточенні блакитного неба, і відчуття його проникнення у мене. Згадую це, коли він зникає, а я не можу заснути.

– Розкажи мені.

– М-м-м? – Ми пригорнулися одне до одного, для тепла, для заспокоєння.

– Що сталося, коли я зник?

– Я все зібрала, більш-менш привела себе до ладу й повернулась додому. Піднялася нагору, нікого не зустрівши, й прийняла ванну. Якийсь час по тому Ета почала гамселити у двері, бажаючи знати, чому це я у ванній посеред білого дня, тож мусила прикинутися хворою. Зрештою, й була, у певному сенсі… Провела літо, тиняючись без діла, багато спала. Читала. Я наче замкнулась у собі. Якийсь час проводила на галявині, сподіваючись, що ти з’явишся. Писала тобі листи. Палила їх. На якийсь час припиняла їсти, мама тягла мене до свого терапевта, тому була змушена знову починати їсти. Наприкінці серпня батьки повідомили мені, що коли я не «оживу», то не піду восени до коледжу. Тож я відразу ж пожвавішала: все ж метою мого життя стало вибратися з дому і поїхати до Чикаґо. І коледж – хороша річ; усе для мене було новинкою, я мала квартиру, полюбила місто. Мала про що думати, крім того, що поняття не мала, де ти чи як тебе знайти. На той час, коли нарешті наштовхнулась на тебе, справи у мене йшли добре; мене поглинула робота, я мала друзів, досить часто мене запрошували на побачення…

– Справді?

– Звичайно.

– І ти ходила? На побачення?

– Ну, так. Ходила. Задля інтересу… і тому, що іноді сердилася, що ти десь там самозабутньо знайомишся з іншими жінками. Але все це було наче в дусі чорної комедії. Я йшла на побачення з якимсь чудовим, досить молодим студентом коледжу і проводила весь вечір, думаючи, наскільки це нудно і марно, поглядаючи на годинник. Після п’яти таких кавалерів я зупинилась, тому що бачила, що насправді їх дратую. Хтось розпустив у коледжі слух, що я лесбі, і на побачення мене почали запрошувати дівчата.

– Уявляю тебе лесбіянкою.

– Агов, стеж за собою, а то ще нею стану.

– Завжди хотів бути лесбіянкою. – Генрі здається сонним, повіки заплющуються;