Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Що, графік прийому? — кинув він із кривою усмішкою, його голос був просякнутий іронією. — Спочатку Кіра, тепер я. Хто наступний, запиши Аліну на вечір.

Максим скривився, але кутик його губ смикнувся вгору — Герман знав, як вибити його з думок.

— Якщо жартуєш, значить, тримаєшся, — додав Герман, його тон став серйознішим, але з теплом. — А то я вже думав, ти там у своїх Рейдерах зовсім занурився в пітьму.

Максим зітхнув, його погляд став важчим.

— Там було темно, — сказав він, дивлячись кудись повз Германа. — Але не так, як ти думаєш. Я весь час ловив себе на тому, що шукаю вас із Кірою. Якби ви були поруч, я б, може, не відчував себе таким… загубленим.

Герман кивнув, його очі блиснули розумінням. Він не був із тих, хто розливається в словах, але його мовчання говорило більше.

— Самотужки довго не протягнеш, — сказав він коротко, його голос був низьким, але твердим. — Ми команда. Інакше Янтар нас розчавить, як мух.

Максим глянув на нього, відчуваючи, як тягар на плечах трохи слабшає.

— Іноді здається, що ми втрачаємо забагато, — тихо додав він. — І я не знаю, чи втримаємо те, що лишилось.

Герман насупився, але його погляд був спокійним.

— Якщо тримаємо один одного, то втримаємо, — відповів він. — Але ти правду казав: без чесності між нами — ніяк. Тож не тримай усе в собі, як дурень.

Максим кивнув, його очі спалахнули рішучістю. Він знав, що мусить знайти момент із Кірою — не для зізнань, а щоб сказати те, що вона має знати. Часу ставало все менше.

Максим сидів за столом, його погляд блукав по залі, де люди повертались після перерви. Думки гуділи, перебираючи кожен вибір, кожну втрату, що вирізьбили його життя в Пустці. Бої з Рейдерами, кров на руках, смерть, що чигала за спиною, — усе це спливало перед очима, як кадри зламаних спогадів. Він вислизнув із її лап не раз, але щоразу платив ціну — шматками душі. Кожен крок наближав нову загрозу, і кожен, кому він довіряв, міг зникнути, як дим.

Він розмірковував про себе — ким став у цьому світі, куди тягне їх усіх. Буря, Рейдери, втрати — усе це вело кудись, але він не хотів бачити куди. Помилка означала б кінець для тих, кого він цінував, і ця думка душила його. Він був одинаком — завжди ним був, — і тягар відповідальності за інших здавався чужим, непотрібним. Але десь глибоко, під шаром заперечень, він відчував: цей момент назрівав давно.

Щойно Максим зібрався встати, щоб відігнати ці думки, зала заповнилась. Люди сідали, тиша нависла, важка й напружена, ніби кожен чекав, що скаже інший. Кольт зайняв місце на чолі, його голос розітнув повітря:

— Хто готовий очолити операцію проти Янтаря?

Мовчання. Ніхто не ворухнувся. Погляди ковзали по підлозі, руки стискались у кулаки — ніхто не хотів цієї ноші. Максим відчув, як тиша тисне йому на груди, як невидимі очі повертаються до нього. Він стиснув щелепу, намагаючись відмахнутись від цього відчуття.

Герман, що сидів поруч, нахилився й тихо, але твердо сказав:

— Максим.

Максим різко повернув голову, його очі розширились від здивування, змішаного з досадою. Він насупився, його голос був хрипким, майже роздратованим:

— Ти серйозно? Чому я, чорт забирай?

Герман усміхнувся — криво, з тією іронією, що завжди виринала в найгірші моменти.

— Бо ти, дурню, єдиний, хто ще тримається в цьому бардаку, — відповів він, його погляд був гострим. — Ти знаєш чому. Без тебе ми в ямі. І всі це бачать.

Максим фиркнув, його обличчя скривилось у скептичній гримасі.

— Ти перебільшуєш, — кинув він, його тон був різким, майже уїдливим. — Я не якийсь герой із байок. Я взагалі цього не хочу, ясно тобі!

— А довіра не питає, хочеш ти чи ні, — відрізав Герман, його голос став холоднішим, але впевненим. — Ти сам себе не обдуриш, Максе.

Максим стиснув губи, готовий заперечити, але слова застрягли. Зал загудів — тихо, ніби пробуджуючись. Люди переглядались, кивали, їхні погляди повільно сходились на ньому. Кремезний чоловік із шрамом через щоку встав, його голос був низьким:

— Герман правий. Ти вже довів, що можеш нас тягнути. Ми за тобою підемо.

Інші підхопили — не гучно, але відчутно. Кивки, шепоти, очі, що свердлили його. Максим відчув, як щось у ньому тріснуло — не від страху, а від усвідомлення. Він не хотів цього, ніколи не хотів. Він був одинаком, що виживав сам, а не вів за собою натовп. Але десь у глибині він знав: весь його шлях — буря, Рейдери, Цитадель — вів до цього. І це дратувало його ще більше.

Він різко вдихнув, його плечі напружились, але він повільно кивнув — неохоче, ніби приймаючи удар. Відповідальність лягла на нього, як камінь, але він не збирався тягнути її сам.

Максим підвівся, його погляд був твердим, але в очах горіла тінь сумніву:

— Бляха… Гаразд, — сказав він, його голос прорізав тишу, привертаючи увагу. — Але я не гратиму в героя по-вашому. Мені потрібна команда, моя команда, і ті на кого я можу розраховувати, я сам скажу, хто зі мною піде. Без цього — ніяк.